— Ти не бійся — стрибай услід за мною!
Неля лише кивнула, очі у неї були застиглі. Андрій усміхнувся їй підбадьорливо, і коли штурман махнув до нього рукою, ступив до дверей. У грудях щось холодно стиснулося. Він рішуче насупився, ступив до отвору.
В день відльоту, п'ятого січня, майор дав Твердохлібові явку до надійної нашої людини. Явку й пароль. Твердохліб мав запитати: "Чи не поміняли б ви хліба на шапку?" —"Ні,— має відповісти чоловік,— на шапку не поміняю. Поміняю на хромові чоботи". Лише після цього може Твердохліб відкритися тій людині, хто він, не розповідаючи, звісно, з якою метою його послали і з ким він прилетів.
Почувши, до кого він має звернутися, Твердохліб аж похитнувся.
Курочка?! Та він же його сам до в'язниці спровадив!.. На початку війни... За агітацію проти нашої влади...
— Значить, так треба було,— усміхнувся значуще майор.— А ви що хотіли: щоб наші люди перед самою появою фашистів їх проклинали?.. Забули, що таке підпілля, товаришу старший сержант!
Твердохліб відійшов, ошелешений. Було аж досадно на себе при згадці, як віз Курочку до району, пістолета до бока наставивши. І як, певно, Курочка потай кепкував із нього. А потім, у районі... Як тиснув йому начальник енкаведе руку, дякуючи за проявлену пильність, і як він, йолоп такий, повертався потім додому, гордий собою: в кого, в кого, а у нього вороги не розгуляються!., і От тобі й ворог!..
Твердохліб вирушив у Тарасів <у через три доби після того, як їх скинули на парашутах.
Три доби вони шукали мішок з вантажем. І хоч Твердохліб на власні очі бачив, як штурман викинув його з літака, та мішок наче розчинився разом з парашутом у повітрі. З кожним днем усе менше лишалося надії його розшукати
Шукали тільки вночі, відлежуючись удень у стодолі торішньої соломи. Стодола стояла серед поля, далеко од села, що ледь бовваніло на обрії щіточками оголених дерев та напівзруйнованою церковною банею. Щоранку над селом підіймалися прямовисні дими, непевними хисткими стовбурами підпираючи небо, і розвідникам тоді вчувалися пахощі гарячої страви. Оберігаючись, щоби їх не помітили, багаття не розводили: гризли сухарі з промерзлими консервами, а хотілося пити — брали сніг.
Чого, чого, а снігу вистачало. Намело по самісінькі груди, і розвідники поверталися після нічних пошукеньок зовсім знесилені, в мокрому од поту одязі. Потім весь день не могли зігрітися, як не тулилися одне до одного,— тіло аж дубіло од холоду. Андрій схуд, очі аж позападали, ще недавно округле підборіддя у Нелі теж загострилося, а в очах залягла сіренька втома. Твердохліб ніби ще більше обріс бородою — тільки очі ятріли понуро; навіть серед білого дня виставляв розколошкану голову з нори у стодолі, вдивляючись у степ, мов сподівався побачити клятий мішок, цідив крізь зуби:
— Здохнемо, а знайдемо!
— А якщо його хто підібрав? — запитав Андрій.— Якщо мішок уже в поліції?
Твердохліб подивився на Світличного так, наче той і одніс мішок у поліцію.
— Треба буде — проберемося і в поліцію!
І Андрій з повагою подумав, що Твердохліб і справді ні перед чим не зупиниться...
Мішок знайшла Неля на третю ніч. Наткнулася на нього, коли вже поверталися до стодоли, і на весь степ задзвенів її радісний голос:
— Товаришу старший сержант, ось він!
Твердохліб навіть не вилаяв Нелю за необережність. Тремтячими руками одгортав шовковисте полотнище парашута, радісно бубонів:
— Ну, тепер живемо! Тепер нас голими руками не візьмеш! — Наче з ПОЯЕОЮ мішка всі труднощі, що чекали на них, обпали самі собою.
Затоптавши парашут у сніг, перетягли мішок уже до іншої стодоли, подалі од першої схованки: там натоптали так, що сліпий хіба що не помітив би слідів. Зашилися поглибше в стодолу, вибрали простору печеру, не зводили повних тривожного чекання очей з Рієлі, яка ворожила коло рації: антену вивели назовні, закинувши дріт на стодолу. І коли Неля зняла раптом навушники й обернулася до них прояснілим обличчям, радісно зітхнули обидва: працює.
Твердохліб, прокашлявшись, збентежено сказав:
— Значить так: до вечора відпочиваємо, а тільки смеркне, я йду в село. Ви ж звідси нікуди й ногою! Ждіть мене наступної ночі.
— А як не повернетесь? — запитала Неля.
— Не повернусь — ждіть ще одну ніч. А тоді виходьте на зв'язок і питайте, що робити далі. Тільки я постараюся вже повернутися, що б там не сталося!
Тільки смеркло — вибрався із стодоли.
— Затуляйтеся ліпше,— наказав наостанок.— Та не вилазьте без потреби, щоб ніхто не побачив... Мало на кого можете натрапити...
Насунув глибше подрану шапку, поправив кожушок — пішов. Степ уже тонув у холодній пітьмі, тонко і жалісно посвистував приземок, змітаючи невлежаний сніг у западини. Здавалося, присипана снігом земля ворушиться, не знаходячи місця од стужі. Небо високе і чисте, слюдяними скалками на ньому блискотіли зірки, і було воно геть сумне та незатишне, заледеніле од холоду. Твердохліб бажав би, аби його й зовсім зараз не видно було, того зорями всіяного неба, аби виснули хмари, та товщі, та чорніші, щоб усе тонуло в пітьмі, особливо коли добереться до Тарасівки. А з другого боку, може, це й ліпше, бо в суцільній темряві напевно збився б з напрямку, хоча й добре знав місця, якими йшов: недалеко, по ліву руку, лежала дорога, що вела до району. Нею він їздив мало не щотижня. Тією дорогою іти було б набагато легше, але Твердохліб не хотів ризикувати — уперто місив снігову цілину, іноді провалюючись по пояс, а іноді вибираючись на твердий, як лід, наст, по якому аж ковзалися ноги. Його вже давно кинуло в жар. Збив шапку на потилицю, а кожух розстебнув, такий він став жаркий. Та ще й важкий, бо в одній кишені — пістолет, а в другій — гранати: "лимонки" з вкрученими запалами. Гранати глухо постукували, терлися одна об одну, і металевий той звук додавав Твердохлібові сміливості: в разі чого голими руками кого не візьмеш!
Йти було все важче і важче — здавалося, він уже бозна-відколи бабрається серед оцих безконечних снігів, і хоч знав напевне, що йде не більше двох годин, все ж зупинився, одгорнув рукав кожушка, глянув на поцяцькований світлими цифрами циферблат: стрілка стояла якраз на дев'ятій годині. Спливло дві години, а він не пройшов і шести кілометрів. Як так ітиме — добереться хіба що опівночі. А йому ж треба ще й назад вертатися!