Він був, мабуть, веселою людиною, але Світличному зараз не до жартів: затиснув коліна, що починали тремтіти, кивнув головою.
Льотчик одвернувся, і літак одразу ж кашлянув простуджено мотором раз, удруге, загурчав, заревів, здригаючись парусиновим тілом. Потім повільно поповз, вирулюючи на вузеньку, прочищену в снігу доріжку. Тут він зупинився на хвилину, наче роздумуючи, куди далі податися, потім заревів натужно, затрусився й швидко рушив з місця. Якісь червоні позначки по обидва боки доріжки все швидше й швидше проносилися мимо. Ось вони злилися в миготливий шнурок, 'гойднулися, пірнули донизу — літак завис у повітрі. Андрій [перевів погляд на голову льотчика, щоб не дивитися донизу, бо відстань між літаком і землею дедалі збільшувалася. Вони мов піднімалися над глибокою прірвою, і туди, в оту прірву, мав стрибати Світличний. Крижаний вітер, обтікаючи прозорий козирок, бив у обличчя, обпікав підборіддя, ніс, щоки, Андрій спробував затулитися рукою, та рука одразу задубіла, хоч і була в рукавиці. Тоді він, шукаючи затишку, поглибше пірнув на сидіння.
Літак кидало сюди, туди, він увесь вібрував, і здавалося, ось-ось розвалиться. Над головою промайнула смужка туману
Андрій догадався, що то хмари, що досить висунути руку — й можна до них доторкнутися, і подумав, що йому зараз стрибати. І тільки подумав про це, як пілот підніс руку.
Зціпивши зуби, Андрій примусив себе звестися з сидіння. Вибирався з тісної кабіни, ковзаючи руками по слизькій поверхні літака, а крижаний вітер аж завивав, бив його в обличчя, в груди. Раптом стало тихо: свистів лише вітер — то льотчик заглушив мотор. Андрій чіплявся не тільки руками — очима за слизьку поверхню літака.
Трохи отямився, коли стояв на крилі. Не витримав — глянув донизу — і все в ньому отерпло: безодня моторошно дихнула в очі, вона вся була пронизана тремтливим світлом, так світився, мабуть, потойбічний світ, якщо він існував. Андрій щосили вчепився у козирок — у нього уже й мелькнула думка залізти назад на сидіння, але тут до нього донісся голос льотчика:
— Стрибай! Стрибай!..
І Андрій заплющив очі й ступив із крила в порожнечу. Так ступають, мабуть, приречені на страту з петлею на шиї... Його одразу ж перевернуло вниз головою, крижані струмені повітря полоснули по обличчю. Задихаючись, каменюкою падав донизу, в оту страшну порожнечу, що засмоктувала, втягувала у себе з непереможною силою.
Єдине, що зв'язувало тепер Андрія з життям,— кільце парашута. Стискав його щосили, а в голові, у напівпри-голомшеній свідомості, билося, кричало єдине благання, єдина молитва: "Хоча б розкрився! Хоча б розкрився!.." Він падав, падав, падав, усе ніяк не зважуючись потягти за рятівне кільце; падав, поки перед його очима там, унизу, вигулькнула пляма невеликого гаю і з страшною швидкістю помчала на нього. Аж тоді, зажмурившись, смикнув кільце.
Його шарпонуло, перевернуло, трусонуло з такою силою, що, здається, на якусь мить утратив свідомість. А коли отямився, то вже не падав каменюкою, а гойдався на туго натягнутих, як струни, стропилах. І земля — ось вона, під ногами! — погойдуючись з боку на бік, швидко неслася назустріч.
Світличний приземлився далеко у полі. Забув "погасити" парашут — його жбурнуло боком у сніг, а вітер підхопив, надув, мов вітрило, й проволік Андрія майже через усе поле, аж поки полотнище заплуталося в тернових кущах. Так заплуталося, що його виплутували потім усі курсанти на чолі з інструктором. Але все те було дрібницею поряд із тим, що він лишився живий. Андрійко поглядав то на літак, який вже сів і чекав чергового курсанта, То в небо, і йому не вірилося, що він щойно, якісь кілька хвилині, був під отими попелястими хмарами, і йому хотілося стрибати, кричати, сміятися, вимахувати щосили руками.
У тил противника скинули Андрія вночі п'ятого січня тисяча дев'ятсот сорок другого року. Перед підготовлюваним контрударом наших військ на Харківському напрямі.
Перед тим, як перелетіли лінію фронту, кілька днів прожив у хаті лісника на березі Осколу — недалеко од Сіверського Дінця. Тут, уздовж Дінця, вузенькою кількакілометровою смугою тягнулися соснові ліси, де й зосереджувалися наші війська, готуючись до майбутнього контрнаступу. Щоранку, рівно о дев'ятій, з того боку Дінця прилітала "рама". Довго й нудно кружляла над лісом, щось визираючи та винюхуючи, і не звертала, здавалося, жодної уваги на наші зенітки, що стрічали її нервовим огнем: була мов заворожена від попадання осколків та бронебійних снарядів. Довгенько покружлявши, літак забирався геть, а хазяйка — лісникова дружина, проводжала його одними й тими ж словами:
— Полетів, бодай і не сів!
Окрім Андрія, в лісника квартирувало ще двоє: дівчина-єфрейтор і бородатий, вусатий, похмурий та непривітний старший сержант. Майор, який привіз Світличного із штабу, познайомив його з ними.
Дівчина сяйнула до Андрія усмішкою — була до біса гарненькою, добре припасована гімнастерка ловко облягала її талію, а з-під синьої спідниці звабливо виглядали повненькі литочки. Вона жартівливо козирнула Андрієві, а потім подала рожеву руку:
— Неля!
Долонька її ніжна й тепла.
Старший сержант же буркнув щось нерозбірливо, а потім повернувсь до майора:
— Товаришу майор, можна вас на два слова? Провів майора в іншу кімнату, сказав роздратовано:
— Ви б іще немовля з колиски прислали!
Майор весело глянув на старшого сержанта — згадав, як той був і проти радистки, вимагаючи чоловіка, а не дівчину, тому й спробував перевести розмову на жарт:
— Немовля — це ідея. З немовлям на руках — маскуваннячко те, що треба!
15 А Дімаров
— Жартуєте, товаришу майор
Обличчя старшого сержанта стало зовсім ображене, і майор перестав усміхатись.
— Що ж до новенького, товаришу старший сержант, то я скажу вам одне: фронтовий його стаж трохи більший, ніж у вас. Воює з першого дня.
— Воювати можна по-всякому
— Наскільки нам відомо, непогано воює. І після поранення попросився добровільно на фронт. Це вам про щось говорить?
Старший сержант замовк.
— До того ж він із вашого села. Світличного пам'ятаєте? На обличчі старшого сержанта відбилося здивування.