У сінях одразу ж наткнулися на дві злиті постаті: вони щось гаряче шепотіли, про щось домовляючись чи сперечаючись, і коли їх облило світло, і не подумали випустити одне одного з обіймів. Лише блиснуло жіноче око, весело й визивно. Світличний поспішив причинити двері. Дівчина ж, яку він узявся проводити, поспіхом вискочила з сіней.
Надворі стало ще холодніше. Білі від інею силуети дерев чітко вимальовувалися на темному небі, гострими скалками переливалися зірки. Андрій ішов у шинелі наопаш, як і годилося бувалому воїнові, а дівчина, те зауваживши, вперше обізвалася
ДО НЬОГО:
— Вам не холодно?
— Ні! — Хоч йому було таки холодно: мороз студив груди, живіт, коліна.
— А я одразу замерзла б,— призналася дівчина й мерзлякувато повела плечима.
Андрійко хотів накинути їй на плечі половину шинелі, але так і не насмілився. Натомість сказав:
— Ми в армії звичні...
Далі йшли мовчки. І чим довше йшли, тим нестерпнішим ставало мовчання.
— Ну от я і вдома,— з полегшенням сказала дівчина.— Спасибі, що провели.
— До побачення,— буркнув Андрійко, зовсім уже зніяковілий. Годилося ж, мабуть, обійняти на прощання дівчину. Уже був і руки звів, але так і не насмілився — удав, що поправляє шинелю.
— Ви ще довго у нас пробудете? — поцікавилась дівчина: тут, біля власного двору, вона стала сміливішою.
— Не знаю... Мабуть, недовго. Певне, скоро на фронт...
— Я вам писатиму, ладно? Андрійко кивнув головою.
— Ну, до побачення. Ідіть, бо вже пізно...
Андрій ще трохи постояв, аж поки дівчина зникла в хаті. Подумав, що він же не сказав, куди писати, не взяв її адреси, не знає навіть, як її звати. Йому стало гірко й досадно, мов його ошукали в чомусь. Уже майже сердито глянув на освітлені вікна, обернувся, рушив у батальйон.
Коли через день товариш знову запросив йогб із собою, Андрійко відмовився — трохи, мовляв, нездужає. І одразу ж пожалкував: дівчина прийде й цього разу, чекатиме на нього, але товариш більше його не запрошував — подався сам. І відчув себе Андрій найнещаснішою в світі людиною, і все довкола: й землянки, й солома, й перлові супи — стали такими остогидлими, такими нестерпними, що він у перший же понеділок, коли їх вишикували та запитали, чи є добровольці у лінійні війська, не вагаючись, вийшов зі строю.
— З Харківської, Полтавської, Чернігівської областей — два кроки вперед!
Андрійко ступив уперед. А з ним іще двоє.
їх трьох одділили од решти добровольців, повели у лікарню.
Оглядали довго й прискіпливо. Андрійко на запитання, чи рана болить, відповідав, що ні, не болить, хоч таки здорово боліла, коли лікар натискав на неї пальцем.
Потім їм наказали одягтися і повели у військкомат, де з кожним із них розмовляв капітан. Андрія викликали останнім, і він довго нудився в холодному, затоптаному і зачовганому коридорі з обдертими стінами, на яких висіли два великі плакати. На одному намальовано жінку з вимученим обличчям, котра простягала просто Андрійкові дитину, а за плечима в неї горіла хата. У голову ж їй цілився німецький багнет. "Порятуй!" — кричав плакат великими чорними літерами. Андрій згадав матір: як прощався з нею у госпіталі, як стояла потім вона на вулиці перед госпіталем, маленька, жалісна, серед чужих людей, і все дивилася на великі засклені двері, не в спромозі одірватися поглядом од сина. Він одвернувся од плаката — жінка, яка німо кричала "Порятуй!", чимось скидалась на маму. Йому важко було на неї й дивитися.
На протилежній стіні висів плакат веселіший: наш боєць із вольовим суворим лицем колов багнетом фашиста — прямо в живіт. У фашиста було зелене обличчя, роззявлений широко рот і викочені на лоб очі. І хоч багато що на плакаті не було схоже на те, що бачив Андрій насправді,— і акуратна постать бійця у новенькій, наче щойно з цейхгауза, формі, і фашист, дуже вже немічний та переляканий: бач, і про автомат забув, угледівши нашого бійця,— плакат все одно сподобався — розглядав його довго й уважно.
У кабінеті, хвацько приклацнувши закаблуками, Андрій доповів. Капітан пильно подивився на Світличного, звернувши увагу на зібрану постать бійця.
Показав на стілець, запросив сідати.
— Комсомолець?
— Так точно, товаришу капітан!
Капітан попросив комсомольський квиток. Довго його роздивлявся, потім спитав:
— Де бували в боях? Андрій розповів.
— Хто ваші батьки?
Тепер у капітановім голосі вчувалася наче суворість. Андрій, відчуваючи за собою якусь провину, наче завинив у чомусь і перед оцим капітаном, відповів, що мати в нього учителька, а батько... батько розкуркулений...
— Тільки ми з ним не живемо! — поспішив додати.— Мама з ним розвелася...
— Де він зараз?
— Не знаю. Ми з ним не переписувалися...
Не випускаючи комсомольського квитка, капітан довго про щось думав. Потім сказав:
— Пишіть біографію. От папір, чорнило — беріть і пишіть. Андрій поворушив нахололими пальцями, схиливсь над
папером. Біографія виходила коротка, як пташина пісенька: народився, учився, служив у армії — от, власне, й усе. Ні, ще треба було повідомити, хто такі батьки. Він зупинився. Капітан, певно, стежив за ним, бо одразу ж спитав:
— Що там у вас?
— Батько... Про батька писати?
В строгих капітанових очах щось наче здригнулося. Якась іскорка мов проскочила в них, проскочила й одразу ж згасла.
— Можете не писати. Ваша мати вчителька?
— Так.
— То й пишіть: народився в родині вчителя. Андрійко вдячно глянув на капітана: рідко хто з людей
здавався йому таким симпатичним. Вже весело дописав біографію, подав капітанові.
— Все,— сказав капітан, прочитавши біографію.— Можете
йти.
У коридорі на нього чекали оті двоє:
— Ну що?.. Не чув, куди нас?
Андрій, як і вони, нічого не знав. Не дізнався й тоді, коли вже не капітан, а лейтенант вийшов до них і наказав рушати: не дізнався, й коли прийшли на вокзал; і коли їхали в переповненому, що аж тріщав од люду, вагоні; не було навіть де сісти, вони одвоювали одне місце на чотирьох, і по черзі сиділи куняючи, а поїзд повз, наче слимак, раз по раз зупиняючись посеред голого степу та чогось довго чекаючи, і пасажири вибігали на тих зупинках до вітру. Лейтенант з явною неохотою відпускав їх із вагона, щоразу наказуючи: "Глядіть, не одстаньте!" — боявся котрогось із них загубити, однак і не казав, куди їдуть. Не сказав навіть тоді, коли доїхали й зійшли на маленькій, загубленій серед засніжених кубанських степів станції, а потім довго тупцяли занесеною снігом дорогою, оминаючи довжелезне, якому кінця-краю, здавалося, не буде, село, аж поки добралися до місця призначення: великого будинку з червоної цегли, що стояв над річкою. Будинок обгороджено колючим дротом. Не так, як в оздоровчому батальйоні: густий колючий їжак у два зрости заввишки, і вартовий з багнетом при боці, який довго й прискіпливо роздивлявся їхні документи, перш ніж пропустити досередини.