Але Іван таки не послухався сина — пішов назирці. І потім, доки Євген був у тій управі, стояв неподалечку — очей з вікон не зводив. І все йому здавалося, що син за тими вікнами кричить.
Євген незабаром і вийшов — виніс губи розквашені. І двох передніх зубів як не було. За що так дісталося — не міг допитатися в сина. Лише глухо сказав, в бік управи обернувшись:
— Ну, гади, за мною боржок!
Пізніше Іван таки довідався, завіщо Івасюта охрестив так Євгена. Люди вже розповіли.
Спитав буцім Івасюта, чому не йде у район — реєструватися як червоний командир. "А як я дійду? — показав наче на милиці Євген.— Коли оці мої коні не тягнуть!" — "Дійдеш! А не дійдеш — рачки долізеш! Не на спині ж тебе туди нести!" Тут Євген наче й відповів, що йому в районі робити нічого. А як Івасюті так припекло бачити Євгена в районі, то хай несе на своїй спині: Євген не проти. Іще щось буцім хотів додати Євген, та не встиг: Івасюта підскочив та з усього маху його по зубах! "Ось тобі моя спина, червона заразо!"
Плакала жалісно Федора, дивлячись на синові губи розпухлі, кривився болісно Йван, а Євген після того випадку мов повеселішав: став щось майструвати — і все у тій холодній кімнаті. Зайде мовби ненароком Іван — Євген одразу ж ганчірку поверх і прикладе, щоб батько, гляди, не побачив. Та й молодші вилупки роблять такі обличчя утаємничені, що так на них і написано: а ми щось таки знаємо, тільки вам не скажемо, хоч бийте, хоч за ноги підвішуйте!
Та як не крийтесь, а від ока домашнього все одно не сховаєтесь. Поманила якось таємничо свого чоловіка Федора:
— Іване, а ке-но сюди!
Повела аж у клуню і там, у кутку, одгорнула солому, показала на ящик.
Іван аж присів, аж оглянувся з переляку.
— Зачини двері! !
І вже в напівтемряві допитувався в жінки сердито:
— Де взяла? ;
— Та Євген же змайстрував! Я вже давно примітила: однесли щось до клуні... Сюди, а воно ящик якийсь. І дріт ось-осьо.
♦Ящик, дріт! — хмикнув зневажливо Іван.— Сказано — баба, не розбирається ні в чому! Радіво бісові діти зладнали — ось що це таке. Шибеницю собі змайстрували, та заодно татові й мамі!"
Присів, покрутив коліщатко — ящик мовчав, мов заціпило. Прикрив знову соломою, навшпиньках вийшов з клуні.
Федора як почула од чоловіка, що то таке, аж затрусилася од страху:
— Ой лишенько! Самі погибель на себе шукають. Візьму сатану й утоплю!
Іван ледь умовив не односити радіо в ополонку: сказав, що треба поговорити з Євгеном. Євген так на батька і визвірився:
— Яке вам діло до того?!
— А таке, синку, діло, що Івасюта як знайде, то й тебе, і твоїх братів одразу ж спровадить на шибеницю! Хай уже батька-матір не жалко, ми вже своє оджили — братів пожалій.
— То що пораїте: сидіти й чекати, поки наші німців розіб'ють?
— Де ж ти його хоч доп'яв, оте радіво? — повернув на іншу стежечку Йван: відчував, що сина не переконаєш, та й була якась правда в отих його словах.
— Де дістав — там немає".— І, відчувши, мабуть, що образив батька, вже лагідніше додав: — Грицько приніс: у бліндажі розшукав.
♦Грицько? От же бісової віри дитина!"
— І що там говорять по радіво тому? — Івана вже розбирала цікавість: вже й забув, що пообіцяв Федорі умовити сина розбити пекельну коробку— Як там наші війська?
— Нічого, тату, воно не говорить! — з досадою син.— Мовчить, як могила!
— Отакої! А то чого?
— Лампи однієї не вистачає. Не знаємо, де її дістати.
— А якої? Мо', я де напитаю...
— Це не та лампа, що ви думаєте, тату,— всміхнувся Євген. — її хіба що в німців можна дістати.
— А чого ж, можна і в німців! — не здавався Іван. Що хіба — німці не люди? Кожне хоче смачно поїсти та випити.
От якби назбирати із сотню крашанок та дістати десь глечичок меду — привіз би Іван оту лампу, їй-богу, привіз би!
І вже цілісінький день тільки про лампу і думає. Як її дістати? Де?
Пішов би до брата, той же зараз при владі, з німцями за ручку вітається, та й довіритись йому можна у всьому: брат нікого ще не продавав, нікого не зраджував. У нього слово — кремінь: пообіцяє — мовчатиме, хоч жили з нього тягніть. Так пішов би до брата, якби не Федора. Дізнається — заїсть зовсім тоді Йвана.
Ой жінки-жінки, які ж бо ви нерозумні та люті! І тут, бач, одразу: піду! Заберу синів і піду! А ти про те подумала, куди було діватися Йванові? Коли анахтемський той Гусаченко сказав, що прийде обідати? І німчура поруч: як що, так і стрельне із автомата. Не було автомата? А ти звідки знаєш? Я ж коло нього стояв, а не ти!
Піду! А що б ти на Йвановім місці робила? Коли автоматом у груди?..
І син, бач, Євген не хоче зрозуміти, як батькові важко. "І ноги моєї більше в цій хаті не буде!" А куди ти, сину, підеш? Кому ти потрібен з отією єдиною ногою?
А таки піде,— шпиняє інша думочка. Піде й не оглянеться. До Катерини Шульженкової. До отієї, яка вже й не знає, кого вона любить: Євгена, який колись її зрадив та женився на іншій, а тепер, бач, повернувся калікою, та таким нещасним, таким страдним, що серце заходиться дивитись на нього, чи Миколу, молодшого брата Євгенового, за якого, вже була й заміж зібралася, та війна перебила. Де він зараз, Микола, звідки його виглядати? Воює, чи може, й живого нема? Бо скільки їх, людських дітей, скосило війною! Тож Катерина як почула, що Євген повернувся додому, сама прибігла до нього. Не вдавала, що їй солі позичити чи у печі їй погасло,— як стала на порозі, як прикипіла до Євгена очима, то вже й не розуміла, мабуть, у чиїй хаті стоїть.
А красива ж бісова дівка — Іван аж приплямкнув. Приплямкнув і на Федору оглянувся боязко: чи не почула? Не почула, здається, тільки сидить хмара хмарою,— в бік Катерини й не гляне. Здогадалася одразу, за чим прибігла до їхньої хати...
Попідтикав ковдру Іван, щоб сина ніде не продуло, та й повернувся бідолаха, до теплої хати. Уже й не лягав: до світанку очима прокліпав.
А зранку і заварилося.
Євген таки не забув розмови; вчорашньої:
— Так збиратися мені, тату, з дому? Поки ви фашистів тут пригощатимете?
— А що ж мені, сину, робити? — вже майже плаче Іван.— Самі ж, прокляті, набилися!
Євген уже нічого й не відповів: став мовчки вдягатися. Куфайку, що дісталася замість шинелі, шапку стареньку, подерту,— був колись командиром, був як картинка, а тепер — простий собі дядько, та ще й бідно вбраний. Мов десяток літ додалося одразу.