— Так і не чув? Правду кажеш чи брешеш?
— Та чого б я брехав!
— Ну, якщо ти кажеш — немає, значить, немає. Бувай здоровий, Івасюто!
Іван уже стояв ні живий ні мертвий. Якась наволоч уже донесла! А може, й не донесли? Може, так говорив — випробовував... Та як би там не було, а з старим треба щось робити...
Весь день думав про батька. Прикидав і так і сяк, а виходило одне: старого треба за будь-яку ціну спровадити з села. Вдасться вмовити — добре, а впреться — доведеться силою. Накаже поліцаям заарештувати та й одвезти в сусідній район. Пригрозити, щоб і не здумав повертатись назад...
Ні, сторонніх не варт сюди вплутувати: він усе зробить сам. Треба тільки, щоб тієї сатани на той час не було...
Придумав і тут. наказав черговому поліцаєві викликати Одарку сьогодні ж увечері та допитати, що за люди збираються в неї. З якою метою? Чи не затівають чого супроти нової влади?
— Та добре налякай! І замкни до ранку в холодну! А вранці й випустиш...
Ледь діждався вечора. Вирядивши поліцая за Одаркою,
одразу ж майнув додому. В хату не зайшов — не хотів ту курву
і бачити! — подався до стайні. Вивів буланого, запріг поспіхом
у бричку, як запрягав, на щось наступив. Нахилився — лопата.
Підняв, хотів однести в сарай, та одразу ж передумав: поклав
на бричку. Для чого — не знав і сам. Мелькнула якась думочка,
хистка й примарна, як болотяний вогник, та він її притоптав,
пригасив — не дав розгорітися. Вивів коня за ворота, скочив
на бричку.
Бив нервовий дрож Усе думав — удасться вмовити батька чи ні.
Батько зустрів його стривожений:
— Нащо Одарку викликали?
— Бо догралися! — відповів грубо Іван: ненависть знову спалахнула в ньому— Просив же вас принишкніть, сховайтеся, а ви наче з цепу зірвалися! Доніс хтось на вас — от і поступила команда Одарку і всіх жінок, що причетні,— допитати, а вас — у гестапо. А там знаєте як розмовляють? Там і пекло видасться раєм_
— Що ж, якщо судилося постраждати за віру...— почав був Оксен, але син сердито перебив:
— Я вам, тату, ось що скажу: в останній раз хочу вас порятувати. Збирайтеся та поїдемо, поки не пізно.
— Куди?
— Куди завгодно, тільки щоб вас тут не бачили. Пересидите, перебудете, поки трохи вляжеться, а тоді вертайтесь і моліться собі, скільки ваша душа забажає...
Оксен нічого не відповів. Довго роздумував, і Йван аж дух затаїв, чекаючи, що скаже батько.
— Одвези мене, Іване, у Велику Петрівку,— сказав нарешті
Оксен.— Там наш родич далекий — у нього, дасть Бог, і
перебуду. і
Наче гора звалилася з Іванових плечей! Зраділий, кинувся допомагати старому, але Оксен одгородився од нього долонею: я сам. "Ну, самі, то й самі, аби лишень не передумали!" Нетерпляче дивився, як батько збирає свої лахи: здавалося, старий возиться занадто повільно, але боявся квапити, щоб не передумав.
Невдовзі й виїхали. Повеселілий, Іван сидів поруч з батьком, знову говорив про те, що це ж ненадовго: ось-ось скінчиться війна, і тоді вони заживуть, як самі захочуть, бо німці рано-пізно, а таки заберуться звідси... не триматимуть же вічно свої війська в чужій стороні... німці ж теж живі люди, їх так само тягне додому... німці підуть, а вони лишаться панами. І хай тато не думають — Іван приїде за ним, як тільки можна буде. А поки що тато там житимуть, як у Бога за пазухою... Іван домовиться з родичем — це він уже візьме на себе... Іван говорив, говорив, його гнітило батькове вперте мовчання, йому хотілося, щоб той озвався хоч словом, а довкола все темнішало й темнішало, і треба було квапитись, щоб не появитися у Великій Петрівці серед білого дня... Іван говорив, говорив і не помічав, як усе неспокійнішим стає його батько, як усе частіше починає оглядатись назад, наче там щось забув, щось таке необхідне, без чого не варт було й рушати в дорогу.
Врешті не витримав, аж звівся на бричці:
— Зупини!
Нічого не підозрюючи, син зупинив коней. Аж тоді, коли батько, злізши з брички, потяг за собою й сидора, недобре передчуття ворухнулося в грудях:
— Ви що?
— Вернуся, Іване, додому,— Оксен просував уже руки в лямки, наче боявся, що син йому перешкодить.— Чую: смерть за плечима, то хай хоч поховають удома.
— Ви що, здуріли?! — закричав Іван.— Вас же одразу заарештують!
— А то вже, як Бог... А я таки піду.
І, не чекаючи, що скаже син, повернувся, пішов.
— Тату, верніться! — гукнув люто Іван.— Верніться, бо я не знаю, що з вами зроблю!
Згорблена батькова постать навіть не зупинилася — віддалялася в ніч, поступово зливаючись з темрявою. Лише білів сидір, що за спиною...
Потім він і сам не міг пригадати, як усе це сталося. Не міг... не хотів... одганяв... одмахувався од тієї жахної миті, коли стояв з пістолетом у руці, а батько падав на тверду, як камінь, дорогу. Пістолет ще оддзвонював пострілом, пудовою гирею гнув Іванову руку донизу, а батько вже лежав долілиць, розпростертий, і бив, бив ногами у землю, і сидір, наче живий, повзав з ним поруч...
— Тату!..— закричав дико Іван.
А батько вже лежав непорушний, тулився вухом до землі, прислухався до чогось.
Тремтячи, мов у пропасниці, пішов Іван до батька.
Батько чорнів застиглим горбиком, він уже наче зливався з землею, входив у неї, а Йванові все ще не вірилося, що тато мертвий. Може, впав, зляканий пострілом? А мо', прикидається, щоб налякати? "Я ж не хотів! — аж схлипував Іван.— Не хотів!.. Не хотів!.. Полякати лишень хотів... Та годі вам, тату!.. Зводьтеся, тату!.." А батько лежав непорушний, і моторошно було до нього підходити, і треба було підходити, хоч уже й підгиналися ноги...
Батько лежав ниць, обличчям у землю. Одна рука підламана, друга витягнута вперед наче він останнім передсмертним рухом хотів ще хоч трохи... хоч на сантиметр одповзти од сина. Сидір сповз аж на дорогу, звалився й картуз, довге сиве волосся впало на землю і там, де торкалося землі, було вже не сиве, а чорне: довкола голови темним колом розповзалася пляма; нудотно пахло свіжою кров'ю.
Щось раптом учулося. Мов далеко-далеко котилася підвода. Іван стрепенувся, прислухавсь — наче не чути нічого. Ні, таки чути. Таки мовби їде. Чи то йому вже вчувається? Ні, їде! Ось і тупіт кінських копит виразно чути: гуп-гуп-гуп. Гуп-гуп-гуп... Іван уявив, як невидима поки що підвода наткнеться на батька, і, охоплений страхом, кинувся до непорушного тіла. Підхопив, підважив під плечі, рвонув — тіло вислизнуло з рук, гупнулося об дорогу. Іван аж застогнав, йому здавалося, що батько, навіть мертвий, опирається, видираючися з рук Він знову нагнувся, ухопив так, що аж затріщала матерія, потяг на себе.