— То така, що як через її двір перейдеш, то й за ноги
покусає! 1
Одарку і вибрав Оксен, щоб навернути на праведну віру. Знав: чим важче доведеться з нею, тим більше йому зарахується там, на небесах. До того ж добре розумів — зуміє завоювати Одарку, зробить з неї овечку покірну, тоді легше стане навертати й інших.
Вибрав ранок, ясний та гожий (в гарну погоду і настрій у людини кращий), попросив допомоги у Бога та й рушив.
— Бог у поміч!
Одарка бликнула неприязно оком, повернулася до печі — готувала сніданок. Ворушила рогачем солому, щоб краще горіла — товкла, аж іскри летіли.
— То, може, хоч пустиш до хати? — спитав з порога Оксен.
Одарка різко повернулася. Єдине око її злісно блиснуло:
— Як же ж? Куди ж вас не пустиш, коли самі вперлися! Увалились непрохані, та ще й розводять церемонії!
— Я з добром до тебе, Одарко.
— Знаємо ваше добро. Всі ви одним миром мазані: тільки й думаєте, як із сусіда шкуру здерти.
— Гріх тобі, Одарко, таке й говорити.
Одарка мов тільки й ждала, що Оксен не витримає — почне дорікати.
— А-а, гріх! Так чого ж ти тоді, святий та божий, приплуганивсь до мене? Я з чортами живу, для янголів давно вже тут місця нема! Іди собі до своїх святих, а в мене тобі місця немає!..
Обернулася різко до печі, била об черінь рогачем, аж комин двиготів. Тільки не такий Оксен, щоб відступитися. Покликав Бога у поміч, підійшов, непроханий, до столу, сів на лаву.
— Я, Одарко, стара вже людина, про смерть свою думаю.
— То й умирайте: хто вам заважає.
— Помру, як того захоче Бог. Покличе до себе — полечу з радістю. Покину цю юдоль печалі та сліз, де плач і скрегіт зубовний, де злоба і заздрість, горе та муки...
— Дуже ви мучились...
— Полечу прямо до Бога,— мов і не чує Оксен,— буду вже там день і ніч молитися перед ним за таких обездолених, як оце ви, Одарко...
— Дуже мені потрібні ваші молитви!
— Господи! — скажу я Всевишньому,— повернись, Господи, святим ликом своїм до цієї нещасної жінки! Прийшла ж бо вона у цей грішний світ не на щастя і радість, а на сльози та горе. Несе вона важкий хрест свій, як Христос на Голгофу,— скільки ж можна ще його нести? Чи не завеликий тягар звалив ти на ці слабкі плечі, чи не заслужила вона вже давно своїми муками, важким життям своїм місця в раю? Зглянься, Боже, над нею, зніми хрест, візьми її, Господи, під святу десницю свою...
Одарка не озивалася: ніби якось притихла. І по напруженій спині, по уповільнених руках Оксен зрозумів: прислухається.
— Яке життя було у вас, Одарко? Ніхто не жалів, усі цькували. Рвали з вас, а ніхто не давав. Одверталися, а того й не розуміли, що ви, може, набагато луччі од них. Що якби найшлася хоч одна добра душа, яка у вашому горі, у ваших терзаннях простягнула б вам руку, ви душу за неї оддали б, серце вийняли б з грудей...
І тут сталося те, на що й сподівався Оксен: слова, сказані ним, пройняли-таки душу Одарчину, просіялися не на камінь — на грунт. Випустила рогач, упала на лаву: на коліна, на заламані руки і, може, вперше в житті заридала.
Страшний то був плач: не плакала — надривалася криком, билася головою об лаву, трусилася худою спиною.
Довго плакала Одарка. І весь час стояв над нею Оксен: гладив її по голові, як малу, скривджену дитину, промовляв ласкаві, тихі слова.
Одарка врешті трохи заспокоїлась. Посхлипувала, посхлипувала — підвела голову.
Око її червоне і болісно напружене, одверталася від Оксена,— мабуть, соромно стало за отой плач, за розпачливий крик Побрела до печі, дістала чавунець, поставила на стіл, запросила Оксена:
— Сідайте та спробуйте мого харчу.
Оксен не відмовився, хоч щойно поснідав. Юшка була пісна, аж вонюча,— вода й картопля, навіть не посолена, Оксен їв через силу, їв і прихвалював:
— Смачного наварили ви супу, Одарко!
Відтоді Оксен в .Одарки щоденний гість. Приносив Євангеліє, і поки жінка поралася по хаті, читав щось із Святого Письма, читав і витлумачував Одарка все пильніше прислухалася до того читання, вона іноді аж про роботу забувала — завмирала на місці, і Оксен у душі радів, і дякував Богові, що допомагає йому навертати оцю, заблукану душу, оцю колишню блудницю до істинної віри Христової.
Одарка стала й найвірнішою його помічницею. Воістину — сестрою во Христі.
Розказувала усім, яка свята людина Оксен. Запрошувала жіною ♦Приходьте, та приходьте, сестри, на святі наші розмови з Богом!" — і жінки йшли не стільки з віри, скільки вражені тією разючою зміною, що сталася з Одаркою. Недавно ж боялися її як чуми: не побережешся, так і вчепиться, не подивиться, хто ти і що ти, у дочки їй годишся чи, мо', в матері, а це мов підмінили Одарку,— око так приязню й світиться. І хода стала не та. То бігла, мов із цепу зривалася,— з-під подраної спідниці тільки ноги босі мелькали, а це іде тихо, врочисто, якась аж вища на зріст. То ж жінота і внадилася на оті вечори до Одарки: одні посидять вечір та більше й не появляються, бо в тієї робота, а в тієї така сім'я, що і вгору ніколи глянути, а які й починають учащати. Бо в однієї — син на фронті, а в другої — чоловік, а ту так скрутило життя, так зав'язало у вузол, що хоч пробі кричи. А Оксен тут як тут. поговорить, мов по серцю погладить: ♦Утішся, сестро, та понесемо разом твою біду до Господа Бога. Бог почує — і зніме тяжкий цей тягар із твоєї душі". Промовить отак Оксен із тихою ласкою — у жінки вже й сльози на очах, вже й сякається, розчулена, в пелену: ♦Добра ви людино, Оксене! Спасибі вам..." — ♦Не мені дякуйте — Богові! Бог у своїй неосяжній любові до своїх дітей земних нерозумних готовий простити усі їхні гріхи, аби вони лишень покаялись. То ж каймося, молімося — і прощенні будемо, і будем спасенні!" Помоляться гуртом за Мокрину чи Варку, і вертається потім Варка (Мокрина) додому якась мов аж відроджена: нема-бо святішої молитви для жіночого серця, аніж слова співчуття! І зростала божа отара в Оксена, і він уже подумував, чи не час навідатися й до сусіднього села, бо й там ой скільки душ, які погрязли в гріхах, аж тут Іван зажадав, щоб тато припинив свою релігійну діяльність.
— Зректися Бога? Одсахнутись од нього, як Юда од Іісуса Христа?