13 А. Ддмаров
385
— Де в нас стояла пасіка? — спитав раптом Оксен.
— Он тамечки, у саду, за коморою,— хоч комори теж давно не було: ріс густий бур'янище. Оксен пішов туди, куди показав син, час од часу поглядаючи в небо, наче там була нап'ята ниточка і він боявся її загубити...
"Зовсім змалились! — подумав Іван, дивлячись у згорблену спину.— Сказано: старе, як мале!"
Походив, вибираючи місце під хату: і отут добре поставити... а тут іще краще." але чомусь не відчув ні втіхи, ні радості: перед очима гойдалося байдуже, зречене усього земного батькове обличчя. Пішов до брички, став чекати старого.
Батька все не було. "Чи не заблудилися? — з насміхом подумав Іван.— Треба іти, виручати... Взяв мороку на свою голову!"
Знайшов старого аж у кінці саду, коло левади. Тут було ще більш захаращено, кущі так густо переплелися поміж собою, що доводилося продиратись на кожному кроці, пахло сирістю й цвіллю, а над кущами, над зеленим їх буйством піднімалася високо вгору старезна, напівусохла груша.
Це було чи не найстаріше дерево у їхньому саду. Іван пам'ятає її отакою ще змалку, ще тоді весь стовбур чорнів дуплами, і він з моторошною цікавістю заглядав у них: був переконаний, що в кожному сидить по гадюці. Зараз дупел стало мов іще більше, стовбур, мабуть, весь прогнив усередині, невідомо було, на чому тільки й трималися оті величезні гілляки — дмухни добрий вітер, і груша завалиться,— але не на гілля спрямований був батьків погляд, а на одне із тих дупел, де тоненьким, висихаючим струмочком повзали при осінньому сонці бджоли.
Сім'я доживала, мабуть, свого віку, бджоли повзали мляво й аж знехотя, втративши всяку хіть до життя, й Іван подумав, що вони не переживуть наступної зими, і хотів сказати про це татові, але Оксен опередив його. Глянув на сина, розчулено
МОВИВ:
— Божі тварини!.. Отак би і людям... Пішов слухняно за сином, тільки попросив:
— Поставимо, сину, пасіку. Я там і житиму...
Іншим разом Іван завів розмову про мачуху. Сталося це, за сніданком, Іван уже одвалився од столу, батько все ж іще возився коло миски. їв по-старечому жадібно, поспіхом, наче боявся, що от-от приймуть із столу, крихти так і сипались на бороду, Іван з раптовою неприязню подумав: "Молитися молиться, а жере за десятьох!" Його охопило бажання вчинити старому якусь прикрість, чимось йому Допекти, і тут він згадав про Світличну, її байстрюка, і як переживав колись важко батько, коли вона їх покинула. Не могло 'бути, щоб тато, повернувшись у село, не почув про ту шльондру,— вона на їхньому куткові й живе,—Іван уже не раз стикався з нею, зустрічі ті псували йому настрій, він зло поглядав на жінку і думав: "Чого вона тут стовбичить? Забиралася б до себе в Хоролівку!" То ж не могло того бути, щоб тато не почув про неї.
— Мачуху не стрічали?
Батько одірвався од миски, ложка зависла в руці: запитання, очевидно, застукало його зненацька. Іван не зводив сторожкого погляду з батькового лиця, він надіявся побачити на ньому сум'яття, розгубленість, але воно було спокійне, як маска.
— Стрічав, чого ж,— тихо відповів старий, дивлячись у миску. Потім додав: — Бог їй, сину, суддя.
І знову заходився коло їжі. Ольга сердито зауважила:
— Чого липнеш? І поїсти не даси!
Вона вже оклигала, наче забула, як бив її Іван. В оту ніч, коли лишилася наодинці з Гайдуком, попомолилася, мабуть, досхочу рогатому. Іванові аж закипає в грудях, коли пригадує ту — будь вона проклята! — ніч, пригадує й дивиться в ясне та невинне обличчя невірної половини своєї. Вона вже не гнала Івана од себе, ніби гордилася синцями: б'є, значить любить! — і коли виходила на вулицю, то й не думала ховати їх од людей, хоч він бурчав досадливо вслід: "Хоч би морду прикрила!" До батька ж Ольга ставилася уважно, особливо коли помітила, що те дратує Івана.
Переодягнула старого в нову Іванову білизну. Не пожаліла йому на постіль ні перини, ні пухової подушки. Завжди подавала й на стіл першому, а потім уже чоловікові. І коли залишалася наодинці з Іваном, то на язиці був лише тато. "Тато сказали... Тато пораїли..." — "Та одчепись ти!" — не витримав якось Іван, і Ольга, лукава бестія, вдала із себе таку вражену, приголомшену: "Як? Ти отак смієш про рідного батька?" Іван плюнув та й вийшов з хати.
Допиталася в старого, яку страву найбільше він любить.
("Лемішку",— сказав замріяно Оксен). Узнала в комірничихи, як варити її, заганяла комірника, поки той дістав пуд гречаного борошна, і з того часу лемішка майже щодня парувала в них на столі.
ІЗ*
В Оксена щоразу втішено зволожувались очі, він нетерпляче поглядав на невістку, тримаючи в руці велику, спеціально для лемішки припасену ложку. Надівав завжди до лемішки довгу, аж за коліна, сорочку, щоб не заляпати улюбленою стравою штани, і Йван якось не витримав: поцупив тихцем ту сорочку та й заховав у сараї.
Батько кілька разів сідав до столу без сорочки, а потім на ньому появилася нова, пошита вже Ольгою. Оксен, мабуть, догадувався, де ділася стара сорочка, бо цю щоразу ховав собі під подушку.
Тож батько нетерпляче поглядав на невістку, а Йвана вже аж канудило од тієї лемішки, особливо коли тато заходжувався нею ласувати. Лемішка капала йому на вуса, на бороду, заляпувала сорочку, та він нічого не помічав, смакував, присьорбуючи, приплямкуючи, раз по раз облизуючи ложку. Іван щоразу боровся зі спокусою видерти ложку, тріснути нею старого по лобі.
Коли ж батько, доївши лемішку, заходжувався вичищати ще й миску, не витримував — кидав ложку об стіл, різко зводився.
Батько на мить завмирав, Ольга ж невинно цікавилась:
— Ти вже наївся?
— Наївся! — гаркав Іван і вискакував з хати, одпльовуючись густою, як дьоготь, слиною, що пахла лемішкою. На зло варить! На зло! — люто лаяв Ольгу
Та й старий добрий. Здавалося б, чого іще треба? Сиди, лопай лемішку, щоб вона й скисла! — читай своє Євангеліє — ніхто ж не забороняє, не турить у шию. Так ні: йому цього, виявляється, мало! Корчить із себе апостола, спасителя душ.
Поснідавши та подякувавши Богові й невістці, брав у ліву руку Євангеліє, а в праву — Патерик, зникав аж до вечора.
Іван уже знав, де читає старий оте Євангеліє, не на самоті, звісно, читає, — а більше жінкам, більше отим знедоленим вдовам, яким уже нічого чекати од цього життя, од незатишного світу цього, а лишилося тільки молитися та плекати надію, що хоч після смерті сподобляться щасливішого життя. То ж до них і промовляв своє слово Оксен, їм витлумачував Священне Писання, їх закликав, одвернутися од усього земного та й стати лицем до Господа Бога. Й Іван не був би проти: ходить — хай ходить, шкоди од тогос немає, аби ж не Гайдук!