Біль і гнів

Сторінка 122 з 310

Дімаров Анатолій

...Повернувшись у яр, Ганжа розбудив Федора Світличного, який, чекаючи його у схованці, вже задрімав. Час був пізній.

— Чуєш, Федоре! Є новина. Німці прислали в Тарасівку потужну молотарку. Збираються перемолотити на току скирти, щоб зерно забрати.

— Звідки дізнався?

— Бачився з одним селянином увечорі. Ту нову машину треба спалити. І негайно.

До току скрадалися вибалком: не могло того бути, щоб там не було охорони! Залишили коней, наближались напригінці. Метрів за сорок залягли, довго вдивлялися у високі скирти, але нічого підозрілого так і не помітили. Федір хотів уже звестися, як Ганжа торкнув його за плече:

— Чуєш?

Тепер почув і Світличний: од скирти, яка стояла до них найближче, доносилося лихеньке хропіння.

— Сплять, гади! — прошепотів Федір.

— Один,— поправив Ганжа.— Один спить. Полежали ще трохи — хропіння не вгавало.

— Пішли?

— Пішли.

— В разі чого, не стріляти, а прикладами. Щоб не сполохати тих, що в селі.

— Ясно.

Тільки звелися, як сюрчання раптом урвалося і їм назустріч виросла розколошкана постать:

— А хто там іде?

— Свої,— озвався Ганжа, придивляючись.

— Хто свої?

— Та свої! — Ганжа все ще не міг упізнати, хто б то міг бути, а той раптом звів догори довжелезну рушницю, налякано закричав:

— Не підходь, бо шарахну!

Та вистрілити йому не вдалося: Федір кинувся вперед, ткнув дулом карабіна під груди. Корній (це був Пекельний, Ганжа нарешті впізнав його по рушниці) охнув, зігнувся, вхопившись за груди. Рушниця з брязкотом полетіла на землю, осів додолу й Корній. Федір замахнувся ще раз карабіном, цілячись прикладом у голову, та Ганжа перехопив йому руку.

— Пусти! — видирався Світличний.— Гада жалієш? Корній заворушився, звівсь на коліна: ~^

— Люди добрі, не вбивайте — помилуйте!

— А стрілять, таку твою мить, хто в нас збирався?! — закричав люто Федір.

— От хрест святий, що не стрельнув би! — уже хрестився Корній.— Я ж тільки хотів полякати.

— А-а, полякати! — знову скипів Світличний.— Мелись перед смертю, фашистський запроданцю!

— Облиш,— сказав спокійно Ганжа.— Я його знаю: який там із нього запроданець.

— Товаришу Ганжа! — зраділо вигукнув Корній.— От, їй-богу ж, не збирався стріляти!

— Хто тебе тут поставив? — спитав Ганжа.

— Та Івасюта ж, Іван. Сказав, що як не встережу цю чортячу машину, то й голова з мене геть!

— А вона тобі, дуже потрібна? — пожартував Ганжа. І додав уже сердито:— Та зведись ти на ноги! Що ми тобі, святі чи боги? Сам стережеш?

— Сам,— звівся нарешті Корній: був у кожусі, але без шапки. Як схопився спросоння, то й шапку забув надіти.

— Ану показуй машину!

Корній слухняно почалапав поміж скирти. За ним — Ганжа, а позаду, підібравши пудову рушницю, Світличний.

— Осьо-сьо вона. Учора й привезли...

Машина стояла посеред току, біля локомобіля. Висока, не схожа на наші, свіжопофарбована, з акуратними написами й намальованими стрілками. Ганжа уважно оглянув її, колупнув навіть фарбу, понюхав:

— Не нашим і пахне.

Помацав пас, що важко провисав, з'єднуючи колесо молотарки з маховиком локомобіля.

— Знайшли, бач, і пас. Чи, може, хто виказав?

— Та комірник,— відповів охоче Корній.— Як почув, що німці молотарку привозити збираються, сам до управи приніс.

— Вилазять гниди із шпарок. Думають, що радянська влада не вернеться?

— Та я хіба що... Про мене хай все і згорить.

— Згорить, кажеш? Ану давай — тягни сюди снопи! Корній — радий старатися — заходився носити снопи.

Ниряв, аж поки Ганжа скомандував:

— Досить!

Обклали молотарку з усіх боків, напхали навіть до середини. Федір сказав палити і пас, але Ганжа надумався забрати його з собою: повернуться наші, то молотарку ще привезуть, а пас буде важко дістати.

— А з цим чортом що робити будемо? — спитав Федір про локомобіль.

— Знімем, що зможемо. Та десь і приховаємо.

Коли все було готове — сірником тільки черкнути,— Ганжа скомандував Пекельному:

— А тепер мотай додому: тобі робити тут нічого!

— Не піду! — раптом уперся Пекельний.— Краще на місці вже вбийте! Івасюта мене одразу повісить...

— Куди ж ти подасися?

— Візьміть мене, люди добрі, з собою! От їй-бо ж, усе, що скажете, робитиму!

— Як же ми тебе візьмемо? Ми на конях, а ти без коня...

— Все одно візьміть. Раз машину палити надумались, то й мене забирайте.

— Ні, Корнію, взяти не можемо,— похитав головою Ганжа.— Давай забирайся звідси, поки не пізно: тут таке зараз буде, що й небу стане страшно!

Та Корній. мабуть, вирішив померти, а на своєму настояти. І коли спалахнула солома і Ганжа та Світличний посідали на коней, він був уже тут як тут, лише для чогось роззувся. І тільки рушили вершники — Корній учесав слідом за ними. Коні швидко — і Корній додав ходи, коні — галопом, і Корній — у галоп.

— Не одстане нізащо,— мовив згодом Ганжа.— Ще не родився на світ такий рисак, щоб утік од Корнія. Зайців живцем ловив, вовків заганяв, а ми й поготів не втечемо.

— Давай візьмемо,— сказав Федір: вчинок Корніїв йому явно припав до душі.— Де двоє, там і третій. А коня з часом підшукаємо.

Так у яру появився новий поселенець.

Серед ночі Івасюту розбудив тривожний дзвін: хтось

несамовито бив у рейку, що в селі означає: пожежа! Коли

прибіг на тік, полум'я вже розгулялося на повну силу. Охоронець

Корній Пекельний щез. _

Після того як погасили пожежу (згоріла молотарка й півстодоли хліба, решту ж удалось врятувати... та краще б увесь хліб за димом пішов, а молотарка лишилася... молотарка ж німецька — німці за неї в землю живцем закопають... прозівав, проморгав, не додумався поліцаїв на варту виставити... а все вона — ота сучка; не принадила б отого волоцюгу до-хати, нічого, може, й не сталося б... може, сам і підпалив, од них усього можна чекати)... Після пожежі довго никав Івасюта по току. Обсмалений, закіптюжений, аж схудлий за оці кілька годин, то ворушив носком почорнілий сніп, то підходив до машини, що обвугленим кістяком стояла посеред згарища. Була навіть думка вге кинути к бісу, скочити на коня та й податися світ за очі, але куди подасися, куди втечеш? І вважалися вже Йванові то Гайдук, якому оце треба дзвонити, то в'язниця, то шибениця.

Подзвонив. Понурим, як ніч, голосом повідомив про пожежу. Гайдук наче такої звістки од Івана й чекав: кинув коротко в трубку, що зараз приїде. І це ще більше пригнітило: краще б уже лаявся...