Тетяна пообіцяла "поговорити. Сьогодні ж Хоч наперед сумнівалася,— чи вийде що з тієї розмови. Наталка ж, як вогонь: слово не встигнеш сказати, а вона й пирсне!
Працювали до вечора. Добре — дні покоротшали, а то Івасюта не подарував би й хвилини. І так лаяв жінок: "Оце вас у колгоспі тик робити навчили?" Чоловіків, як скиріували: <Товчетесь, товчетесь, а толку оді вас, як од козла молока! Дивіться: стодолу зовсім перехнябило!" Докоряв Приходькові, комірникові, Курочці, що не підганяють як слід людей, не пильнують за ними: "Це як так робитимемо, то й до першого снігу не вправимося! Німці, думаєте, за це нас по голівці погладять?" Комірник і Курочка виправдовувались — стараються, мовляв, та народ же який: скільки вб'єш, стільки й уїдеш! Приходько ж одмовчувався. Працював нарівні з усіма, більше махав вилами, ніж командував, так, наче він і не був старостою. Лише іноді скаже: "Ану, дядьки, поможіть",— коли сам уже ніяк не міг управитись. І дядьки охоче йому помагали: бачили, що староста у них не собака.
За тиждень позносили весь хліб у стодоли. Вони стояли довкола току, як воли, зведені на убій, і було щось жалісне в покірному тому чеканні. Хтось навіть порахував — тринадцять: чортова дюжина. Ну, добра не буде! Кому не буде добра, не говорилося вголос, і так було зрозуміло — німцям, адже для них стягали снопи і вершили стодоли.
Тільки щось не поспішали й німці: пообіцяли машину, та й не присилали. Івасюта двічі дзвонив — нагадував ляндсвіртові, той відповідав: ось-ось пришле — сам чекає з Німеччини, а останнього разу сердито спитав, чи йому, Івасюті, вже робити там нічого, й Іван заклявся питати машину. До того ж із бургомістрату, за підписом Завгороднього, прийшла вимога негайно переписати всю живність, яка є в людей. На кожне господарство — окремий листок. Корови, вівці, свині, кури, іуси — все бралося на облік, а в графі про свиней ще треба було й указати, яка їхня вага. Приходько поцікавився — як же їх важити, а комірник сказав зачудовано: "Оце, браття, німці: і горобця на облік візьмуть!" Курочка запитав дурнувато: "А нащо їх важити?" Івасюта ж відповів: "Ти, чоловіче, вік прожив, а розуму так і не набрався! Запишемо три пуди, а через місяць прийдемо, щоб уже чотири було. Зрозумів?" — "Та зрозумів Тіки як же їх, анахтемських, важити?" — "На око прикидай: кілограм туди, кілограм сюди — німці не будуть у претензії".
До перепису залучили й учителів. їх, правда, небагато й лишилося. А з чоловіків лише Козачок Микола Іванович, який цещодавно прибився до Тарасівки — прийшов із оточення. ^Сидить тепер, тихіший води, нижчий трави.
Тетяна наступного дня теж із формами по хатах пішла. •Припав саме той куток, на якому недавно провадила політбесіди. У Погрібного Ярмоли.
З Погрібного і почала.
Самого Ярмоли не було: мобілізували ще на початку війни. Пам'ятає Тетяна — забігала попрощатися: сидів Ярмола мовчазний та спокійний, наче й не на війну йшов — до сусіда в гості. Буркнув лише на прощання до жінки: "За кабанчиком приглянь",— закинув сидора за плечі та й рушив з двору. Пішов, не оглянувся.
Після того од Ярмоли — ні слуху ні духу. Інші слали додому листи, поки можна було, Ярмола ж не обізвався й словом. Якось прокотилася чутка, що бачили буцім Погрібного серед полонених у таборі. Явдоха прибігала до Васильовича за довідкою, щоб іти в той табір, та так і повернулася ні з чим: Ярмоли серед полонених не було.
Хазяйку застала в хаті. Побачивши Тетяну, Явдоха мовчки тернула по лаві рушником, запрошуючи тим учительку сідати.
Тетяна сіла, поклала на стіл пографлені листки, хімічний олівець. їй було ніяково перед жінкою, адже нещодавно сиділа за оцим столом і запевняла присутніх, що ось-ось ми розіб'ємо німців, а тепер, бач, прийшла од тих самих німців. Явдоха ж мовчки стояла, чекаючи, що скаже учителька. Всіяне передчасними зморшками, огрубіле од сонця і вітру обличчя її було якесь аж застигле. Ладна, здавалося, була й до вечора отак мовчки простояти перед учителькою, поки та сама не скаже, за чим прийшла.
Тетяна нервово перебирала листки, клала їх один поверх одного. Врешті зібралася з духом:
— Оце, Явдохо, німці наказали зробити перепис худоби і птиці. Так ви вже підкажіть, що у вас є, а я сюди запишу. Корова є?
Явдоха мовчки кивнула головою.
— Так і запишемо: одна корова. Німці тепер візьмуть її, Явдохо, на облік. Будете здавати молоко: по дев'ятсот літрів у рік, а збути її, продати чи зарізати, то вже не маєте права.
— То це, виходить, і корова вже не моя? — здобулася врешті на мову Явдоха.
— Виходить, що не ваша. Що сюди буде записане, те вже нам наче і не належатиме, хоч за вами і числитиметься. Скажете зайву курку — де хочте діставатимете тоді крашанки.
— І крашанки здавати?
— Аякже: од кожної курки!
— А як здохне?
— Німців те не цікавить,— пояснювала терпляче Тетяна.— Записано двадцятеро курей — од двадцяти і носитимете. То скільки писати?
Явдоха довго ворушила губами, поглядаючи то на вчительку, то у вікно. Тетяна її не квапила. Терпляче чекала, ще й перепитувала:
— Так семеро, ви добре пам'ятаєте, Явдохо? Глядіть: якщо менше, то позичатимете крашанки в сусідів!
— Та начебто семеро,— уже вагалась Явдоха.— А мо', й п'ятеро...
— То п'ятеро давайте й запишем. Глядіть же — у вас п'ять несучок! Не підведіть і себе, і мене.— Хоч певна була — на Явдоху можна покластися. її тепер ріж — казатиме, п'ятеро! Скільки ж насправді — Тетяну найменше цікавило. Чим менше — тим краще. Так і Васильович наказував:
— Ви ж, Олексіївно, пишіть та й оглядайтеся! Хто знає, що в тих німців на думці.
В усіх дворах Світлична так само переписувала. Де просто питала в господарів, обережно розтлумачуючи, для чого вся живність береться на облік, а де й заглядала про людське око в корівник, у саж, бо люди ж є різні: одним зроби добро, а вони тебе ж і продадуть. Тож Тетяна знала, де що говорити.
І люди її стрічали по-різному. В одній хаті привітно: учителька ж. Розуміли, Тетяні діватися нікуди — не по добрій волі взялася за перепис. В іншій — стрічали похмуро, насторожено. Буркнуть: "Здрастуйте",— на Тетянине вітання та одразу в крик на дітей: "А ви чого тут крутитесь, щоб вам добра не було!" Тетяна вже й не знала, кому адресується той гнів — дітям чи їй. Стоїть, як обпльована, а господарка за рогач та до печі, наче Тетяни і в хаті немає. І в поставі розгніваній, у спині напруженій так і читає Тетяна: прихвойдалась уже, помічниця німецька! Діждалася свого, Івасютина родичка!