Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрішки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,— де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже,— є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він з своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:
— Мої зернятка! Я знайшов!
А чужий і собі:
— Мої! коли мої! коли мої!
І почали битися. Та так б'ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє:
— Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
— Що ти кажеш? — питають горобці.
— Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..
Чужий горобчик розсердився за таку мову.
— Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! — підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався й замислився.
"А правда,— думав він,— краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти".
Подумав, подумав, та й почав просити курку:
— Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
— Е, ні! — каже курка,— вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі,— он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! — та й пішла собі в курник.
Зостався горобчик сам.
— Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! — і полетів у гай.
Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: "Ку-ку! ку-ку!" От він до неї:
— Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
— А я тобі от що скажу,— відповіла зозуля,— як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От, не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от, коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
— Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! — відрізав горобець і полетів геть.
Полетів він геть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміло:
— Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...
— Що, що, що? — заклекотів бузько,— тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.
Бачить він, сидить на ріллі гава й сумує. От він до неї:
— Дядино, чого ви так зажурились?
— Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
— Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
— Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!
— Прощавайте, дядино! — сказав горобчик.
— Щасливо!
Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,— бачить, справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
— Пані! чи ви спите? Пані! пані!
Сова як кинеться, як затріпоче крилами:
— Га? що? хто? — кричить, витріщаючи очі.
Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
— Та се я, горобець...
— Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! І вдень не дадуть заснути!..
І сова знов заснула.
Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: — Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!.. Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх, та й годі!..
— Ти тут чого? — спитала.
— Та я, вибачайте, моя пані,— ще зранку тут сиджу...
— І чого?
— Та чекаю, поки ви встанете...
— Таж я встала! Ну, чого тобі треба? Чого стримиш?
— Я хотів би вас просити,— вибачайте ласкаво,— чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі...
— Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! — гукнула сова, та як засвітить очима...
Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: "Че-че-че!" Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
— З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитав її горобець.
— А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
— Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
— А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити...— і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та все дрібніш...
— А бодай тобі заціпило, скреготухо! — крикнув горобчик,— ото глушить! Цур тобі! — та скоріш від неї геть.
Сів собі горобчик на полі та й думає: "Де я того розуму навчуся? Скільки світа злітав, а щось небагато навчився, хіба уже воно так і зостанеться..." Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.
"Ну, ще в сього поспитаю; се вже востаннє",— подумав горобчик.
— Навчіть мене розуму! — звернувся він просто до крука,— я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.