— Ви все пояснили, доктор Хантер? — недбало відмахнувшись на привітання Лукаса при їхньому першому каліфорнійському побаченні, спитав містер Ор.
— Я не потребую ніяких пояснень, — гордо заявив Лукас. — Єдине, що я просив би — щоб мені не заважали!
— Архімед! — зареготав Хантер. — Доктор Ор, нарешті ми купили собі Архімеда!
— Купили? — обурився Лукас. — Я нікому не продавався!
— А хто підписав угоду з фондом "Імансипейшн"?
— Йшлося про подорож на Схід.
— І?
— І наукову обробку привезених з подорожі матеріалів.
— Як ви вважаєте, скільки вже сотень доларів накрутив лічильник? — запихаючись сендвічем, знущався над Лукасовою необізнаністю Хантер. — А ще ж оренда котеджа професора Джонса, а додаткові витрати, зв’язані з користуванням університетським комп’ютером.
— Я не просив вас орендувати котедж! Мені досить було кімнати в гуртожиткові!
— І не забувайте про престиж нашого фонду. Ми не якісь там скнари. Котедж орендували на три роки з умовою пролонгації при потребі.
— На три роки? Хто вас просив? Ви хочете, щоб я сидів у вас на прив’язі цілі роки!
— Щоб відробити свою заборгованість фондові, вам доведеться сидіти тут до страшного суду! — знущався далі Хантер, заохочуваний байдужою мовчанкою містера Ора. — А три роки — що таке три роки? Коли група Уолстеттера працювала над проблемою розміщення ракетних баз і концепцією другого ядерного удару, то їй дали стільки часу, скільки було потрібно, і ніхто не квапив, не підганяв не встановлював строків. А це ж був не одноосібний містер Лукас, а ціла група висококваліфікованих вчених, і в їхньому розпорядженні були комп’ютери ІБМ 36 °C, Сігма 7С, ППД 1 °C, Юнівак 1108С, а також унікальний комп’ютер Іллінойського університету.
— Я нічого не розумію, — Лукас переводив погляд з Хантера на містера Ора, він ладен був просити пояснень і в Рене, яка металася по кімнатах, носячи, приносячи, підносячи цим двом так званим докторам все, що вони забажають. — По-моєму, ви, мов той Іуда, обрали гріх непростимий — зловживання довір’ям, а тепер ще й хвалитеся переді мною цим!
— Доктор Хантер, — прошарудів містер Ор, — ви говорите не по суті. Поясніть, за чим ми приїхали. Однозначно.
— Хіба я вам ще не сказав? Але ж я торочив вам про це, щойно переступивши поріг вашого котеджу.
— Ви проникли туди, мов злодій! — гукнув Лукас.
Містер Ор поворушився в кріслі, так ніби йому щось муляло.
— Містер Хантер не мав права цього робити, — пояснив він, — місіс Олсон теж скаржилася на містера Хантера. Ми однозначно зажадаємо від містера Хантера пояснень. А тепер прошу, містер Хантер.
— Про наш приїзд чи про мої дії? — не зрозумів Хантер.
— Мета приїзду. Однозначно.
— Я втомлююсь від балачок, — зітхнув Хантер. — Може б, нам спершу повечеряти?
Рене, яка тут, здається, була позбавлена права голосу, не стрималася.
— Доктор Хантер з’їв, мабуть, цілу дюжину хамбургерів. Воппер і подвійний воппер, фішмек, бурген-кінг, чізбургер, пакбургер з гірчицею, з кетчупом, з майонезом[58] — і після всього цього ще вечеря?
Містер Ор не поділяв її обурення.
— Ми не можемо допустити, щоб доктор Хантер однозначно помер од голоду, — благодушно поплямкав він, — прошу вас, місіс Олсон, поклопотатися щодо вечері. А також щось там попити…
Столик біля нього заставлений був пляшками, а йому ще хотілося "попити"!
Далі все потонуло в безладній балаканині, дурному реготі Хантера, багатозначному шавкотінні містера Ора. Кінчалося все співанням "K-K-K-Katy, beautiful Katy", і Рене повезла Лукаса до його котеджу.
— Ти там теж пила якусь гидоту, — сказав їй Лукас, — може, я поведу машину?
— Не важить! Однаково ж назад доведеться їхати мені самій. Адже ти не запросиш мене переночувати?
— Ти вгадала.
— Зберігаєш вірність своїй мільйонерці?
— Може, вірність — єдине, що сьогодні нам лишилося.
— Дурненький! Навіть у Адама перед Євою була Ліліт! — Рене притулилася гарячими вологими устами до його шорсткої щоки, вона забула про машину, про шосе, про небезпеку, власне, Лукас теж не думав про це, тільки злякався, що ця зваблива жінка зараз перехилиться до нього всім своїм палючим тілом, і тоді може статися катастрофа набагато жахливіша за автомобільну.
Він ласкаво відтрутив Рене, поцілував навздогін її волосся.
— У всі часи люди не шкодували зусиль і слів для виправдання зрадливості, — обережно сказав він після того, як делікатно відбив атаку Рене без видимих втрат для себе. Але він не врахував безсилості голосу логіки перед темним покликом пристрасті. Рене відгукнулася на його слова одразу, але зовсім не так, як того хотілося Лукасові.
— Я просила б тебе не грати переді мною фальшивої ролі! — майже зневажливо кинула Рене.
Він обурився:
— Чому фальшивої?
— А тому! Скільки в тебе було дівчат до знайомства з мільйонеркою? Яку систему обліку будемо брати? Кількість штатів Америки чи кількість університетських міст, де сяяв на баскетбольних змаганнях Безслідний Лукас?
— Рене, — сказав Лукас спокійно, — ти що — зовсім безгрішна і тепер, мов пророк, котиш з гори Кармел[59] камені звинувачень на чоловіка з незміцнілою душею?
— Ну, я пропаща! — Рене вдарила кулачком по керму. — Мою душу вже давно вийняли з тіла і кинули собакам. І я не знаю, що таке душа. Коли вона в тебе ще незміцніла, то зміцнюй її всіма доступними в Америці способами. Але я знаю, що тіло твоє ідеальне! Воно прекрасне, тепле, наповнене соками землі, промінням космосу і музикою сфер, це той ідеал, якого у всі віки прагнуло людство, а він не давався, виприсав, зникав, розчинявся в безвісті, був невловимий не тільки для простої людини, а навіть для філософів.
Лукас не міг стямитися. Як же це так? Ще півгодини тому ця жінка була для нього тільки звичайна американська секс-бомба, а тепер зненацька вона стає інетелект-бомбою, проголошує істини, привабливіші за її досконале тіло.
Та водночас щось у словах Рене було темне, тяжке, страшне. Пат визволяла Лукаса з його обмеженості, наївності й простоти, а ця хтива самиця, виспівуючи гімни його молодому тілу, затягувала в бездонні прірви пристрасті, обезвладнювала, власне, знищувала, як людину, як особистість.
Ах, коли б тут була Пат!