Безслідний Лукас

Сторінка 84 з 116

Загребельний Павло

Хіба ми можемо наперед передбачити всі можливі наслідки наших дій, розумних і нерозумних?

Жартівливо (але й цілком всерйоз) наставивши руки, він відгорнув своїх гостей до дверей, не лякався небезпечних дотиків Рене, бурмотів на своє виправдання:

— Пам’ятаєш, Діл, колись ми грали в Сан-Дієго з моряками, а тоді вони повели нас на базу, щоб показати ядерні боєголовки для підводних човнів? Може, ти й забув, а я й досі згадую сіро-голубі ковчеги, в яких везли боєголовки, ковчеги, схожі на священні збитки древнєеврейської тори. Досі бачу титановий череп ракети в тому ковчегові — багатозарядну роздільну боєголовку. Там було передбачено все для безпеки транспортування і збереження (до відповідної хвилі, ясна річ): і вологопоглинаючі, і перепускні клапани для врівноваження тиску, і забезпечення від пилу, магнітних полів, статичної електрики, випадкових механічних пошкоджень, і, звичайно ж, від випадкових вмикань семи послідовних запобіжних систем. Здавалося: все передбачено, щоб не сталося випадкового вибуху цього страхітливого пристрою, і можна спокійно стояти навіть поряд з цим пекельним витвором людської злоби. Та все ж ставало лячно від самого усвідомлення того, що ховається в цьому лиснючому від технічного вазеліну досконалому конусі, і хотілося коли й не втекти якомога далі, то хоча б відступити.

— Я нагадую тобі ядерний пристрій? — першою розшифрувала його натяк Рене.

Лукас був суцільна добродушність.

— Річ у тім, що нам гарантують цілковиту безпеку будь-яких ядерних пристроїв, та все-таки краще триматися від них якомога далі. Ти не заперечуєш, Рене?

Вона мовчки креснула по ньому поглядом, і не знати, чого в тому погляді, було більше: розчарування чи ненависті.

3

Телефонний дзвінок розбудив Лукаса глупої ночі. Вчора, десь о цій самій порі, він був у синхротроні, мав неусвідомлене бажання лягти разом з кернами азіатської глини під удари загадкових космічних часток, відчути їхню наснагу, їхню живлющу енергію, їхню невловимість і незбагненність.

Лукас глянув на годинник. Третя година ночі. Час його досліджень на синхротроні.

— Хелло, — ще не проспавшись, відгукнувся Лукас, — тут Лукас. Хто це?

— Лак, хлопчику мій! — пролунало з глибини ночі. — Це ти? Як давно я не чула твого голосу!

Він задихнувся, неспроможний мовити бодай слово, бо то був голос його матері! Як міг він після своїх безладних мандрів по Сходу нічого не написати і не сказати матері? І тоді, в Нью-Йорку, піддавшись тихому диктату містера Ора, пересів на літак TWA і мерщій подався до Каліфорнії, так ніби забув про рідну Пенсільванію, про маму Лайз і сестричок Люсі й Енн. Якесь наслання? Бо як же інакше пояснити його недбальство щодо рідних, найдорожчих людей?

— Ма! — закричав він у нічний телефон. — Пробач, ма, я тут закрутився з своїми справами і зовсім забув про все, але я не забув про тебе, ти ж знаєш про це краще за всіх. Ти де тепер? Звідки дзвониш? У нас же ніколи не було телефону!

— Я гостюю в Люсі, — сказала далеким голосом мати, — і дзвоню від неї. Ти ж не забув свою сестру Люсі? Ми не знали…

Розмова урвалася, материн голос пропав у безмежних американських просторах, в лабіринтах автоматичних телефонних станцій компанії Белл, в безмежності електромагнітних коливань простору. Що з того, що він своїми пристроями зміг би знов і знов піймати голос своєї матері, простежити його повільне затухання, та водночас і засвідчуючи його незнищимість? Адже все це тільки примха природничих сил, їхня незбагненна гра, яка навіки залишиться холодною і ворожою для людини. Лукас волів би знов стати маленьким безпомічним хлопчиком, щоб пригорнутися до теплої ласкавої матері, відчути себе зовсім безсилим і беззахисним перед загрозами світу, почути її заспокійливий голос, з яким неспроможні змагатися ніякі уряди, релігії і вчення… Мамо, мамо, прости свого метушливого, забудькуватого сина, прости його суєтність і марноту і благослови його на подвиг. На подвиг чи на жертву? Цього Лукас не знав.

Він пошукав у своїх записниках номер телефону Люсі, картаючи себе за непростиме недбальство, довго розкручував телефонний диск, додзвонюючись до Пенсільванії, невимовно зрадів, почувши сестрин голос, розхвилювався так, що не міг вимовити й слова.

— Хелло, — обізвалася з того боку проводу Люсі, — хто це?

— Це я, Люсі, — хрипко видихнув у трубку Лукас і повторив: — Це я.

— Лукас? — вона не зраділа, а мовби злякалася. — Ти звідки?

— З Каліфорнії. Я знову тут, у Стенфорді.

— У Стенфорді? — вона ніби не вірила, чи що. — Як ти там опинився? Ти ж мав бути в Єгипті!

— Ах, що той Єгипет, Люсі! Я вже давно звідти… Справа зовсім не в тім… Справа в тім, що мені подзвонила мама, а я…

— Хто тобі подзвонив? — тепер у голосі сестри була вже не стурбованість, не тривога, а відверта паніка. — Про що ти говориш, Лукас?

— Півгодини тому мені подзвонила мама, але пашу розмову перервали… Вона сказала, що гостює в тебе…

— Гостює в мене?

— Так.

— Хто це тобі сказав?

— Мама Лайз.

— Лукас, що ти вигадуєш? Як ти можеш?.. — голос їй урвався, і Лукас виразно почув схлипування.

— В чому справа, Люсі? Ти плачеш? — гукнув він. — Схлипування перейшло в ридання, і Лукасові, терзаючись невідомістю, довелося ждати, поки сестра хоч трохи заспокоїться. Це тривало довго, так довго, що телефонна трубка в Лукасовій руці стала ніби свинцевою, та незмірно більший тягар навалився йому на серце, передчуття чогось невідворотного і жахливого.

Нарешті сестра все ж згадала, що Лукас у Каліфорнії ще слухає її, тому вона спробувала трохи втишити свій плач і крізь спазми ридань проштовхнула кілька слів:

— Ти… хіба… не одержав… телеграми?

— Якої? Куди? — закричав одчаєно Лукас, хоч мав би питати: "Про що телеграма?".

— В Єгипет… Ми…

— О цей клятий Єгипет!.. Я вже два місяці в Штатах… Закрутився і ні заїхав, ні подзвонив до вас… На різдво я писав вам з Йорданії… Хіба ви не одержали моїх листівок?

— Телеграма була про маму, — вже зовсім виразно промовила Люсі.

— Про?.. Що з мамою?

— Вона вмерла.

— Люсі, я не почув! Що ти сказала?

— Я сказала, що наша мама вмерла.

Він дивився на телефонну трубку в своїй руці, як на клубок змій.