Та хоч як рідко й неохоче порушував Лукас свою самотність, цього цілком було досить, щоб знати, що діється довкола і в світі, бо він зустрічав знайомих і перекидався з ними словом-другим, його слух вловлював слова і сміх, його око помічало нові лиця, нові написи, оголошення, афіші, його пам’ять призбирувала все, що так чи інакше могло пригодитися, цікавило або дивувало. І коли пам’ять послужливо нагадала Лукасові, що завтра відбудеться зустріч його рідної команди з баскетболістами Канзаського університету, він зрозумів: не всидить у своїй добровільній в’язниці, а буде в спортзалі, і вболіватиме за своїх хлопців, і проштовхається до Широкого Діла, може, й посидить з ним на його улюбленому стільчику і послухає, як він під час тайм-аутів заспокоює гравців, наснажуючи їх своїм спокоєм на нові шаленства.
Тільки опинившись в університетському спортзалі, Лукас збагнув, якої припустився дурниці, порушивши свою самотність. Звичайно ж, його тут усі знали, звідусюди тільки й чулося: "Хелло, Лак!", "Ну, як ти, Лак!", "Давно не бачили тебе, Лак!" Звичайно ж, вийшло так, що йому не довелося проштовхуватися до лави запасних і до стільчика, на якому возсідав Широкий Діл, не довелося просто тому, що Лукаса туди мало не принесли на руках. Звичайно ж, Широкий Діл кинувся йому назустріч і вхопив у свої ведмежі обійми. І у всьому цьому нічого б не було поганого, а надто загрозливого, коли б в останню мить, вже опинившись в обіймах у Широкого Діла, Лукас не побачив Рене.
Вона сиділа на такому самому стільчику, як і в Широкого Діла, поряд з ним (з якої речі?) і мала біля себе ще один стільчик вільний, так ніби приготувала його для Лукаса, точно знаючи, що він має прийти, не може не прийти. Одягнена в білий спортивний костюм, вона була така вродлива, що в Лукаса засмоктало під логкечкою. Ясна річ, була б тут Пат, вона одним словом, самим лиш поглядом розвіяла всі чари цієї красуні, але Пат десь мандрувала за двома чи трьома океанами, а зваба була від Лукаса на відстані простягнутої руки.
— Лак, хлопче! — кричав йому в вухо Діл. — Я радий за тебе. Ти, кажуть, непогано влаштувався?
— Коли провисання між небом і землею вважати добрим влаштуванням, тоді ти маєш слушність.
— Ми повинні з тобою поговорити, Лак!
— Може, для цього я й прийшов?
Але говорити тут ніхто б їм не дав. Кілька вигуків — і все, бо вже треба було починати гру, і Діл упав на свій стільчик.
Рене поляпала по вільному стільчику, запрошуючи Лукаса. Очі її сміялися. Торжествувала, так просто розгадавши його пристрасть? Чи справді володіла безмежним почуттям гумору і вже наперед смакувала з того, що всі глядачі забудуть про те, що відбувається на майданчику, і дивитимуться тільки сюди, але не на Широкого Діла і не на те, як від переживань ходить ходором його широке черево, а на неї, Рене, і на Безслідного Лукаса.
— Хелло, — промимрив Лукас.
— Ти невдоволений, що я опинилася так близько від тебе? — звабливо розхилила вона губи.
— Я б цього не сказав. Але навіщо все це?
— Ти досі не розумієш того, що розумів уже апостол Павло. Він казав: "Ніхто-бо ніколи тіла свого не зненавидів, а годує і гріє його, тим-то пригорнеться чоловік до жінки своєї і буде у двох одне тіло".
— Звідки ти знаєш, що казав апостол Павло?
— Від свого чоловіка містера Олсона. Здається, я тобі говорила про нього.
— Здається.
— Але містер Олсон далеко, а ти нарешті близько.
— Може, подивимося гру? — обережно запропонував Лукас.
Вона вмовкла і вдала, ніби справді стежить за тим, що відбувається на майданчику, а насправді вміло виставляла для поглядів то своє обличчя, то розкішне волосся, то буйні груди, то стрункі ноги.
Долю гри вирішив м’яч, закинутий стенфордцями в кільце канзасців на останній хвилині, і Широкий Діл сприйняв цю перемогу як наслідок присутності Лукаса.
— Лак, ти завжди приносив мені щастя, приніс і сьогодні! Таку подію слід відзначити. Я поговорю з своїми хлопцями трохи протру і за десять хвилин буду вільний. Куди ми поїдемо?
Лукас зам’явся, його виручила Рене.
— Лукас тепер не їздить нікуди, — пояснила вона, — наш фонд арендував для нього котедж покійного професора Джонса, щоб створити необхідні умови для наукової роботи, і Лукасові подобається там сидіти, замкнувшись і…
— Ти справді отаборився в професорському котеджі, Лак? — вигукнув Діл.
— Та-а, майже, — ніяково потиснув плечима Лукас.
— Діл! — вигукнула Рене, і Лукас тільки подивувався, що вона вже запанібрата з Широким Ділом. — Ми повинні поїхати туди і подивитися, як живе майбутня наукова зірка!
Вона сказала "ми", і Лукасові не було куди відступати. Не міг же він не пустити до себе Широкого Діла! А Рене вслизнула разом з ним, в’юнка, мов ящірка.
Почали з того, що всі опинилися в машині Рене. По дорозі кудись заїздили раз, другий, третій, бо Рене заявила, що до Лукаса з порожніми руками краще й не потикатися, адже в його холодильнику, крім пепсі-коли й томатного соку, не знайдеш нічого. "Звідки вона знає?" — мляво подивувався Лукас. Тоді в машині опинилася ще дівчина — чи то знайома Широкого Діла, чи передбачливо знайдена Рене для рівноваги, а точніше: для контрасту, бо дівчина належала до розповсюдженого в світі племені замучених дієтами істот, яких можна застосовувати в постелі замість дощок під матраци. Ім’я в дівчини теж було відповідне: Хіларі. Чоловічо-жіноче ім’я, яке розшифровуєш тільки тоді, коли побачиш Його власника. Дівчина одразу стала демонструвати свою нестримну сексуальність, буквально приклеївшись до Широкого Діла. Для вияву своїх почуттів вона зовсім не вживала слів, обмежуючись тільки сміхом: "Хі-хі, ха-ха, хо-хо, хе-хе", і Діл одразу прозвав її Хі.
Коли нарешті добралися до котеджа, Рене взялася готувати вечерю з привезених припасів, Хі замкнулася у ванній кімнаті, а Широкий Діл примусив Лукаса показати свої володіння.
— Це випадково і тимчасово, — ніяковів Лукас, — повір, Діл, як мені незручно і соромно… Так і здається, що з’явиться професор Джонс і докірливо похитає головою…
— Вже не з’явиться! — кричав Діл, тупаючи по килимах, по сходах, розглядаючи меблі, стелажі з книжками, бахкаючи товстим кулаком по клавішах рояля. — Мертві не воскресають, а живі повинні жити і радуватися!