Портьє не дав йому договорити. Він насунувся на містера Ора всією своєю могутньою постаттю і, дивлячись поверх його мізерної голівки, тихо сказав:
— Прибери свою смердючу лапу разом з занюханим папірчиком!
— Що-о? — сіріючи лицем і всією постаттю, проторохтів містер Ор.
— Наб’ю морду!
Такого містеру Ору не доводилося бачити навіть в американських фільмах про гангстерів. Все ж там герої ведуть себе добропорядніше навіть тоді, коли прострілюють один одному животи з автоматів.
А тут… Під загрозою був уже й не він сам, не його гідність ї авторитет, а авторитет Сполучених Штатів! Містер Ор мимоволі озирнувся: чи ніхто не чув, як його образили? На щастя, нікого поблизу не було. А може, навпаки: на нещастя? Бо майже тої самої миті містер Ор виявив, що біля нього опинилися два молоді помічники портьє і були якось надто близько, просто до нахабства близько, та ще й ніби брали містера Ора в живі лещата, налягали на нього своїми потужними тілами, так що він не міг зворухнутися і навіть ніби аж задихався.
— Я американець! — спробував крикнути містер Ор. — Я…
Його вдарили з одного боку, тоді з другого, вдарили непомітно, але вміло й боляче, забили йому віддих, забили памороки, відіб’ють і печінки, і ніхто його не порятує… Містер Ор не став ждати нових ударів. Скориставшись з того, що його не тримали, а тільки стискували, він проринув між нападниками, різко присів, тоді кинувся вбік, рачки поповз од них і, підхопившись на рівні, кинувся до ліфта.
В розкішній старомодній кабіні дзеркала, бронза, червоний оксамит. На оббитому оксамитом диванчику сидить ліфтер, такий самий здоровило, як і ті, в рецепції, нахабно дивиться на містера Ора і навіть у гадці не має мерщій зіскочити з свого сідала і послужливо зачинити двері. Ясно ж, що бачив, як ті негідники хотіли вбити громадянина Сполучених Штатів, але ніколи не посвідчить проти них, хоч ти його ріж! Всі ці араби одним миром мазані, всі терористи від народження.
— На третій! — гаркає містер Ор і трохи заспокоюється тільки тоді, коли ліфт, брязкаючи, хитаючись, крекчучи, нарешті рушає.
В номері, позамикавши всі двері, містер Ор кинувся до телефону. Дзвонити, бити на сполох, піднімати на ноги всіх! Консула, аташе, шостий американський флот… Терористи захопили готель "Рів’єру", напали на американського громадянина, інший американський громадянин украдений ними… Можливо, це навіть лівійські терористи. Цілком ймовірно. Адже Лівія — зовсім поряд. Цей Кадаффі… Містер Ор ніяк не міг нікуди додзвонитися, але так було навіть краще: залишаючись наодинці зі своїм страхом, панікою, обуренням, гнівом, погрозами, він поволі з жертви ставав мовби героєм у власних очах і тепер уже знав, що не скаржитиметься, не кликатиме на поміч, а застерігатиме, вимагатиме і навіть віддаватиме накази. Те, що його хотіли вбити, знає тільки він однозначно, але цього не доведеш. Свідків не було й не буде. Тут доведеться — на крило і по спіралі. Але пропав Лукас — це факт незаперечний. Вкрали його червоні чи він сам утік до них, бо заграла в ньому слов’янська кров, — все це належить розслідувати, встановити, вияснити, кинувши на це всі сили.
— Хелло, — шарудів у телефонну трубку містер Ор, — справа державної ваги. Під загрозою безпека Сполучених Штатів…
Ніч була пропаща однозначно…
10
А Лукас лежав на вузенькому ліжку в невеличкій кімнаті, наповненій світанковою свіжістю, дивився на широко відчинені балконні двері, за якими темно зеленіло лапате листя інжиру (біблійні фігові листки, якими наші праотці прикривали сором) і слухав непередавану симфонію пташиного співу. Він зустрічав у цій кімнаті вже другий ранок і другий ранок майже, дитячою радістю вслухався в це фантастичне багатоголосся, перед яким тьмяніла навіть міфічна музика сфер. Пташки починали співати рано-вранці, ще в темряві, мовби за командою незримого диригента. Повітря ставало суцільним пташиним співом, Лукас, ще не прокинувшись як слід, мляво думав, як добре було б залишитися тут, щоб слухати цих пташок ще й ще, але він знав, що на завтра слухатиме вже інших пташок в іншому місці, жорстока незрима сила гнатиме його далі й далі, гнатиме вперто й невблаганно, і єдина милість, на яку сподівався від долі, що ті самі пташки теж летітимуть слідом за ним і він щоразу чутиме їхній ранковий спів, завжди тих самих пташок, можливо, знаних йому ще з дитинства.
З власної волі й несподіваного бажання, що його можна було б назвати й примхою, Лукас опинився в такому місці Лівійської пустелі, про яке нічого не було сказано в туристських довідниках, майже не згадувалося в історичних працях, в місці, де не топталися єгиптологи, де ще не встигли встановити електронного обладнання для стеження за сусідньою державою, де спогади про велике минуле давно вже вмерли, а настирлива неврастенічна сучасність ще не встигла захопити всі позиції, де тільки гієни, шакали, змії, скорпіони, але немає ні американської кока-коли, ні американських військових радників.
Найвіддаленіший закуток Лівійської пустелі, оазис Сіва, який чотири тисячі років тому був відомий, як оазис Амона, верховного бога Єгипту, царя богів Амона-Ра. З часів Середнього царства, коли Амон став державним богом Єгипту, фараони почали вибудовувати в Карнауу титанічні храми на його честь, для оздоблення яких, за словами цариці Хатшепсут "черпали золото мірами, ніби зерно з мішків". Жахливе могуття, гнітюча масивність, велич влади мав знаменувати головний храм Карнака, Гіпостильний зал якого мав площу в 54 тисячі квадратних футів — розміри всього Кентеберійського собору. Але й цього обиталища для Амона жерцям видалося не досить і вони перенесли житло верховного бога в далекий оазис, щоб ті, хто хотів отримати право на трон, вимушені були йти на поклоніння до Амона через безводну пустелю, зазнаючи в путі незлагод, страхів і страждань.
Амон зображався у вигляді чоловіка з царським уреєм або коброю на лобі, увінчаного двома страусячими перами. Але зважаючи на те, що він звався далеким родичем Міна, фаллічного бога плодючості, жерці оазису створили для своєї святині символічну постать Амона — омфалоподібний золотий фетиш, оздоблений коштовним камінням. Жерці носили зображення Амона в золотій ладьї під урочистий спів жінок. Перед ким ладья з фетишем ледь помітно нахилялася, той визнавався фараоном…