Мабуть, нічого безнадійнішого, ніж ця рівнина, немає на світі, і як же я мріяла нарешті добратися до того "найбільшого міста на східному узбережжі Ісландії"!
"Найбільше місто" налічувало тисячу двісті жителів, частина яких ловила рибу в океані, а інша частина, коли сейнери припливали до берега, ставала за столи в схожому на ангар великому приміщенні й негайно обробляла ту рибу так, що її можна було заморозити, повезти до Європи або Америки і продати. Я теж стала за довгий стіл поруч із симпатичними білявими (звичайно ж, не такими гидко рудими, як я!) ісландками і стала вчитися, як вирізати філе тріски, роблячи це швидко, уміло і дбайливо. Філе запаковувалося в прості, але досить привабливі картонні коробки з мальовничими рекламними написами, і мені пояснили, що одна половина коробок йде до Сполучених Штатів, а друга — до Радянського Союзу. Отже, тепер я з цілковитим правом можу стверджувати, що дві великі держави об’єднує не тільки зацікавленість у збереженні білих ведмедів у Арктиці, але й спільні інтереси в купівлі ісландського філе.
За два тижні не звичайної для мене і, треба сказати, не дуже приємної роботи я зібрала потрібну мені суму для перельоту до Англії (не побувати там для американки однаково, що католику, який приїхав до Рима, знехтувати Ватіканом) і нарешті згадала про те, що десь в екзотичній "Магнолії" терзається, мов звір у клітці, мій безмежно-видовжений Лак і жде моїх розповідей про глину, яку мені пошле доля чи випадок у моїх мандрах.
Коли я спитала про глину в Неєкейпстадюрі, всі страшенно здивувалися і покликали навіть мера цього "найбільшого міста" східного узбережжя. Мер виявився надзвичайно інтелігентним і набагато вродливішим за тебе, хоч ти, може, і вважаєш у глибині душі, ніби схожий на самого Шопена, але, незважаючи на інтелігентність і вродливість, мер не зміг сказати мені нічого втішного, хоча й порадив, коли вже мені так закортіло побачити ісландську глину, з’їздити до сусіднього міста Егільстадір, де тече з льодовиків велика річка, що несе в своїй воді, здається, саме те, що мене цікавить.
Про дорогу до Егільстадіра я не писатиму, а розповіде тобі по приїзді. Егільстадір налічував… вісімсот жителів. Отаке "місто". Але ріка була справжня і теж, здається, з дантівського пекла, а може, навіть отой Стікс, про який розповідали древні греки. Каламутна мертва вода трупного кольору, мабуть, справді несла в своїх водах глину, але не живу субстанцію, в якій ти сподіваєшся знайти поклади розумової енергії, а отой космічний пил, що, як уперто стверджують астрономи, мільйонами тонн падає на землю з міжзоряних світів, хоч ніхто ніколи не бачив його і не знає, куди він дівається.
Тепер я знаю, куди падає і куди дівається космічний пил!
А ще я знаю, що десь далеко за океаном біля мільйонерського літнього курорту сидить самотній довгий Лак, вчить мільйонерських доньок стукати по м’ячику і снує геть безнадійні теорії про якусь розумну глину. І я особисто починаю боятися за долю цих теорій. Бо холодна льодовикова ріка несе й несе в океан усю глину цього вогняного (хоч і названого крижаним[12]) острова, а тим часом тут уже в XI столітті була суцільна грамотність, і кожна ісландська жінка ще й сьогодні вміє складати вірші, а про загальний розумовий потенціал цього маленького (ледь більше 200 тисяч народу) може свідчити хоча б той факт, скільки шахових гросмейстерів припадає тут на душу населення.
То чи ж у глині суть, містер Лукас?
А тим часом мене вже ждуть, глини Британії — червона глина короля Оффи, який вів переговори з самим Шарлеманєм, білий каолін Корнуолла, блакитні глини Девону.
Міжнародний аеропорт, з якого я повинна летіти, знаходиться не в самому Рейк’явіку, а миль за двадцять від нього, в Кефлавіку. А Кефлавік — це вже ніби й не Ісландія, а просто американська військова база. Нічого дивного, що в звільненому від митних податків магазині аеропорту сила-силенна хлопців у формі військово-повітряних сил Сполучених Штатів, і коли я захотіла купити собі блок сигарет, то виявила поряд з собою доволі симпатичного (чомусь усі чоловіки здаються мені симпатичними, коли я не маю перед очима містера Лукаса!) сержанта. Він підморгнув мені, і я майже машинально кинула йому доброзичливе хавді[13], що подіяло на нього, мов удар блискавки.
— Міс із Узбережжя? — вигукнув він.
— Уявіть собі.
— Звідки ж?
— З Фріско.
— А я з Л. А.
— Прилетіли чи відлітаєте туди?
— На жаль, застряв тут, і надовго.
— Не розумію, — вдала я дурочку.
— Ну, міс, ви ж, сподіваюся, чули про нашу базу в Кефлавіку. То оце саме вона і є.
— І ви на цій базі? Що ж ви тут робите?
— Місі Ми тут для того, щоб захищати західну демократію!
— Захищати? Від кого? — вдаючи ще більшу наївність, розширила я очі. Він подивився на мене як на безнадійно божевільну.
— І вам вдалося помітити якусь загрозу?
— Особисто мені? Я б цього не сказав.
— Ну, не вам, то комусь із ваших колег. Може, все ж хтось бачив, як з дна океану піднявся Кінг-Конг[14] і побрів просто на Сполучені Штати?
— Міс жартує?
— Ну, ну, не переймайтесь занадто, — заспокоїла я сержанта, — жартую не я, а ті, хто вас сюди послав і примусив тут сидіти, даремно тринькаючи гроші з американської казни.
Він, мабуть, вирішив, що я комуністка, і втік од мене, навіть не купивши сигарет і не встигнувши почути, що сказала б я про нашого президента, який так боягузливо відкинув благородний план порятунку людства, запропонований тут, у Рейк’явіку, Горбачовим.
Це помогло зберегти неторканою мою цноту, а також вірність моєму Лаку, якого я цілую через усі океани води, повітря і чекання. Великомандрівниця XX століття Патриція Хіган".
Лукас тричі підряд перечитав лист Пат з Ісландії і тільки після того схаменувся і злякався: тепер він житиме тільки очікуванням листів од неї і забуде про все на світі. А він не міг собі цього дозволити.
Глиняна гора в Сузах не подавала ніяких ознак життя. Не відгукувалася на електросигнали, які посилав у її глибини Лукас, не виказувала наявності бодай наймізернішого енергетичного потенціалу, була безнадійно мертва, навіки вбита сліпим втручанням людей у її таємниче життя, безжальними ранами, завданими її податливому тілу, що здатне переборювати навіть такі всемогутні стихії, як вода і повітря, але цілковито безрадне перед руїнницькою брутальністю людини.