А сам думав про те, що найбільшим його бажанням було б зміняти назавжди оцю сльотаву атлантичну весну на вічне каліфорнійське цвітіння.
Все ж він не витримав і подзвонив у Стенфорд до Пат з аеропорту Сан-Франціско.
— Вгадай, де я? — закричав він у трубку, зриваючи голос од радості.
— Очевидно, біля одного з апаратів Белл і компанія, — хмикнула Пат.
— Я у Фріско!
— Ти збожеволів!
— І за дві години буду у Стенфорді!
— Тоді ти збожеволів подвійної Як ти тут опинився?
— Приїду — розповім. Цілком можливо, що приїду і вже не поїду назад.
— Що це означає?
— Буду в Стенфорді. Мене викликав Джонс.
— Але я тут не буду.
Лукас так злякався, що мало не випустив з руки трубки.
— А де ж ти будеш?
— Вирушаю в подорож довкола світу.
— Довкола? В под…
— На два роки. У тебе ж контракт із "Магнолією" ще на два з чимось?
— Ніякого контракту! — закричав Лукас. — Я все поламав! Я спалив усі мости! Я…
— Ти їдеш до Стенфорда чи так і кричатимеш із Сан-Франціско? — поцікавилася Пат.
На стоянці прокатних машин Лукас ухопив жовтого "когуара" і помчав, тепер уже й сам не знаючи до кого перше: до Пат чи до професора Джонса.
Звичайно ж, він попав у дикий трафік, пробув у дорозі не дві, а три чи й більше годин і запізнився. Пат не було. Ні Пат, ні Роуз, на дзвінки ніхто не відповідав. Лукас вийшов до машини, подумав, чи йому ждати, чи їхати до кампусу, нарешті вирішив не гаяти часу даремно, видер із записної книжки аркушик, надряпав: "Пат! Я заскочу до старого Джонса і — до тебе! Твій Лак". Знов піднявся по сходах до дверей квартири Пат, щоб залишити там записку десь на видному місці, і тільки тоді побачив, що в замковій шпарці дверей стирчить скручений у трубочку рожевий папірець.
Він висмикнув, розгорнув, там стояло: "Ми з Роуз помчали до Джонса. З ним нещастя. Пат".
Ще здалеку Лукас побачив великий натовп біля котеджу Джонса. Людей було так багато, що машиною не під’їдеш. Лукас кинув "когуара" і побіг до котеджу. Кілька синіх поліцейських автофургонів. Товстоплечі полісмени спокійно стовбичили серед звированого натовпу. Хтось упізнав Лукаса, залунали вигуки:
— Лак, ти вже тут?
— Як довідався?
— Оце темпи!
— Ти справді безслідний!
До котеджу його не пускали, але тут звідкись з’явилася Пат, вхопила його за руку, розштовхуючи людей у формі і в цивільному, потягнула до тої самої кімнати, де завжди роїлося збаламучене студентство, а Джонс із олімпійським спокоєм возсідав під портретом Елінор і поглядав на них з мудрою поблажливістю.
— Ось, — Пат насилу переводила віддих, — це Лукас, улюблений учень Джонса. Професор викликав його. Він щойно прилетів з Нью-Йорка. Розумієте: з Нью-Йорка, бо його викликав професор Джонс.
— Це справді так? — спитав чийсь голос, але Лукас не цікавився, кому належить той голос, він взагалі тепер нічим не цікавився, нікого й нічого не бачив, не бачив навіть Пат (тільки відчував її гарячі тонкі пальці на своїх незграбних клешнях), він дивився туди, де завжди сидів Джонс і де його тепер не було і, коли вірити всьому, що тут відбувається, вже ніколи не буде.
— Чуєш? — Пат нахилилася йому до самого обличчя. — Вони питають: професор справді кликав тебе і саме на сьогодні?
Тоді він дістав з кишені телеграму, навіщось зіжмакав її в долоні і лише після того показав.
— Дивно, — промовив знову той самий голос. — Надзвичайно дивно… Запрошувати на власний похорон?
— Де він умер? — хрипко спитав Лукас.
Пат мовчки показала на те саме місце під портретом Елінор.
— Як? — знову спитав Лукас. Його ніхто, мабуть, не зрозумів, тому він уперто повторив:
— Як? Як він умер?
— Як, як! — перекривив його той невидимий. — Сидів, говорив по телефону, зробив паузу і віддав богові душу. Смерть для лікарів, а не для поліції.
— Він ніколи не скаржився на серце! — майже вигукнув Лукас.
— Не обов’язково треба скаржитись, щоб умерти.
— Це був найспокійніший чоловік на світі!
— От-от, спокійних воно найчастіше й стукає. Що товщі стінки в казані, то гучніше гахкає. Щастя, що це сталося не за кермом машини, а всього лиш з телефонною трубкою в руках.
— Він вмер з телефонною трубкою в руці? — нарешті пробудився Лукас і тепер побачив усіх, хто був у кабінеті Джонса, — не тільки Пат, але й поліцейських, і кількох знайомих викладачів з їхнього факультету, і ще якихось людей у штатському. — Телефоном більше ніхто не користався? Я повинен поглянути на цю трубку. Я сам… Одну хвилину!
Він метнувся на вулицю, приніс із своєї машини щось схоже на портативний транзисторний приймач, поворожив біля телефонної трубки, послухав у мікронавушник, звів очі на присутніх, але звернувся не до них, а тільки до Пат, і тільки для неї (а може, для себе?), сказав-подумав уголос:
— Його вбили.
— Не меліть дурниць! — гримнув один з тих, що в штатському. — Що ви там маніпулюєте з телефоном, чорти вас бери!
— Його вбили! — вперто повторив Лукас. — Пат, ти чуєш: вони вбили професора. Хочеш послухати?
Він тицьнув їй у вухо мікронавушник і одразу ж висмикнув.
— Чула?
— Справді, — Пат не могла стямитися. — Як це ти зміг?
— Що там у вас? — знову подав голос той штатський, який, видно, був старший серед поліцейських чинів. — Ану дайте сюди. Якась саморобка. Звичайне шарлатанство! Ну!
— Хочете послухати? — Лукас подав йому мікронавушник. — Ну? Чуєте? Одна фраза, так?
Поліцейський чин розгублено розглядав мікронавушник.
— Якась дурниця! Що це могло значити? "Ну, стариганчик, окочурилася твоя актрисуля?" Звичайне телефонне хуліганство. Хто від цього вмирає?
Лукас показав на портрет Елінор.
— Ось. вона і є актриса. Єдина донька професора Джонса. Вона була для нього всім! І той, хто сказав оту падлючу фразу, знав це. І вбив професора цими гидкими словами. Ви повинні знайти цього вбивцю!
— Знайти? Як же?
— Довідайтеся, звідки був дзвінок і кому належить голос.
— І це ми зробимо завдяки оцій вашій саморобці? Послухайте, здається, я вас знаю. Ви Безслідний Лукас? У баскетбол ви граєте справді неперевершено. Моя вам порада: стукайте собі й далі по м’ячику. А тут вам робити нічого.
Пат обійняла Лукаса за плечі і ласкаво попровадила до дверей.
— Де він? Я повинен його побачити, — пробурмотів Лукас. — Я повинен…