— Я хочу купити тобі якусь книжку! — рішуче заявила Пат. — Це буде моїм різдвяним подарунком для тебе. Купуючи, я відпочиваю. Взагалі, самий процес купування дає відчуття незалежності.
— Коли в людини є гроші.
— Навіщо гроші, коли в тебе кредитна карточка!
— Яка з’являється тоді, коли є гроші.
— Боже, я не знала, що містер Лукас такий занудливий!
— Гаразд, — засміявся Лукас, — але спершу куплю тобі різдвяний подарунок я.
— В мене все є!
— Тоді ми сядемо в метро…
— Терпіти не можу цього запацьореного нью-йоркського метро!
— Ми підемо до Шерідан-скверу, візьмемо там таксі і поїдемо на П’яту авеню до магазину для жінок, які мають все.
— Ти маєш на увазі "Тіффані" чи щось подібне? Я не можу їх терпіти.
Він усе ж заманив Пат до маленької антикварної крамнички і купив у бородатого хасида кілечко старовинної східної роботи — золота змійка з смарагдовою спинкою і червоним рубіновим оком, що горіло лиховісно й загадково. Кілечко було таке маленьке, що налізло Пат тільки на мізинець.
— Воно горить, як лазер! — прошепотіла вона.
— Може, це той перстень із XVII століття, про який розповідає в своїх мемуарах Джон Евелін, — вже на вулиці сказав Лукас.
— Ніколи не чула. Про що ти?
— Сер Евелін стояв на площі перед собором святого Петра, в зубах у нього була незапалена люлька. З натовпу вийшов худий, погано зодягнений чоловік, у якого на пальці був перстень з яскравою світляною точкою. Він підійшов до сера Евеліна і запалив йому люльку від свого персня. Це так здивувало англійця, що той спитав незнайомого, чи не продав би він свій чудодійний перстень. Той назвав дуже високу ціну, і сер Евелін попросив зменшити її. "Сеньйор, — сказав чоловік, — я ніколи не торгуюсь!" Він зник, а з ним і той перстень.
— Може, то був сам диявол? — прошепотіла Пат. — Ми повинні пошукати в букіністів старовинних книг, де можуть бути розгадки таких незвичайних явищ.
— Це робиться сьогодні в лабораторіях учених, — зауважив Лукас.
Пат уже переступала поріг букініста. Крамничка нагадувала печеру, викладену з фоліантів, маленьких томиків, зовсім тонюсіньких книжечок, в глибині печери на просидженому шкіряному дивані горбився старий занедбаний чоловік, який на запитання Пат, чи є в нього щось цікаве, недбало махнув рукою:
— Все до ваших послуг! Все до ваших послуг! Пат десь мало не з-за його спини висмикнула маленький томик, переплетений в темну шкіру з золотим тисненням, показала Лукасові.
— Глянь. "Манон Леско", Амстердам, 1753 рік! Я повинна купити для тебе цей раритет.
— Але я не знаю французької.
— Нема проблем: я тебе навчу! Як це так: спілкуватися з такою дівчиною, як я, і не знати французької? Ганьба, містер Лукас! Стривайте, а це що таке? Лейбніц? Це вже спеціально для вас, містер великий учений in spe! Листи Лейбніца, видані в Парижі Фуше де Кареллем 1854 і 1857 року. Це саме те, про що я мріяла для мого Лака! Ви "хочете знати, що написав гер Лейбніц? Будь ласка. Ось лист 1700 року до секретаря Паризької академії наук Фонтенеля. Про що тут? Це нас не цікавить, це теж, а ось… Мова про визначення числа, яке більше, ніж число всіх можливих і осягальних людьми. Навряд чи я спроможна це зрозуміти. Та ось далі Лейбніц пише: "Звідси витікає, що коли рід людський проіснує достатньо довго, настане час, коли буквально нічого не можна буде сказати такого, чого б не сказали перед нами". Це для наших політиків і письменників! Але я повинна знайти для тебе щось англійське. І сказане задовго до нас. Таке, що не повторюється.
— У вас може знайтися щось подібне? — звернулася Пат до букініста.
— Коли хочете мою думку, то я порадив би вам біблію, — сказав той.
— Ви вважаєте, що ми досі не тримали її в руках?
— Такої не тримали. У мене лондонське видання Кессела 1860 року з гравюрами і коментарями до кожного рядка і мало не до кожного слова.
Він показав, де можна знайти книгу, Лукас підхопив її, коли Пат стала видобувати із стосу, бо грубезний том був не для тендітних дівочих рук.
— Вона важить усі десять фунтів! — задоволено гукнув дідуган.
Пат розгорнула книгу на першій-ліпшій сторінці і натрапила на гравюру, що займала мало не всю сторінку. Підпис: "Кошик з фруктами Палестини". Виноград, гранати, оливки, інжир. Пат показала Лукасу.
— Фрукти збереглися й досьогоднї, а Палестини немає.
Вона перегорнула ще кілька розділів. Пророки. Апостоли. Всю 1519 сторінку займала карта. Подорожі апостола Павла.
— Саме те, що треба, — вдоволено заявила Пат. Вона потерлася плечем об Лукаса, зазирнула йому в очі. — Ти ще не відмовився від наміру побувати на Сході?
Лукас зітхнув. На жаль, самого наміру не досить.
— Ти такий упертий, що рано чи пізно опинишся на тій глині, — в голосі Пат була суміш захоплення Лукасом, але водночас і сумовитості, — тому я неодмінно повинна подарувати тобі цю книгу з цією картою. Чому б тобі не обрати той самий маршрут, що й апостол Павло? Де він був, до кого ніс нове вчення? До афінян, римлян, євреїв, ефесян, колосян, корінфян. Чому саме до цих людей? Сподівався на їхній особливий розум? Тобі не здається, що ти повинен над цим задуматись? Я ж купую для тебе всі ці книжки. Будемо торгуватися? — весело гукнула вона до букініста.
Вони віднесли тяжкий пакунок до свого притулку і знов опинилися на вулицях Нью-Йорка, тепер уже в центрі величезного міста, де, загубленим в анонімності натовпів, вільно було ходити мовчки, перекидатися короткими глузливими або довгими закоханими поглядами, вести безкінечні розмови про своє майбутнє, про надії й тривоги.
— Що ти маєш намір тепер робити? — допитувалася Пат.
— Ти ж знаєш: я тренер реномованого закритого учбового закладу місіс Еймі.
— Звичайно ж, вона колишня балерина, чоловік у неї надзвичайно багатий банкір, і вона вже дванадцять років не пускає його в своє ліжко.
— Звідки ти все це взяла? — здивувався Лукас.
— Бо я теж училася в закритій школі і в нас була точнісінько така директриса. Я ще забула сказати, що вона носить костюми "шанель" і має на шиї перли в три ряди.
— Точної Тільки в місіс Еймі перли мають чомусь металічний полиск. Вона й сама вся ніби металічна.
— Це буде допоміжне знаряддя для твоїх занять фізикою.