— Про що ти говориш, Пат!
— Але я всі ці дні розпинаюся, щоб виказати свою любов до тебе, а ти холодний, як Гренландія!
— Я просто не маю досвіду,
— Тебе з’їв баскетбол?
— Хіба я знаю?
Таксі загальмувало біля них, вони скромно сіли на задньому сидінні, тримаючись за руки, доїхали до готелю, де в Лукаса був номер.
— А чому шостий поверх? — граючи лукавими очима, сміялася в ліфті Пат.
— Хіба я знаю? Там ще кошмарно довгий коридор і якийсь вигинистий, мов удав.
— Нас він не задавить! Ми дужчі за нього.
Номер був зовсім маленький, ліжко займало майже всю його площу, починалося від самих дверей, збоку тумбочка для телефону, якась ніби щілина — вхід до ванної. Світло — тьмаве, примарливе, мовби мертве.
Пат стала збоку від ліжка, глянула на Лукаса потемнілими в примарливому світлі очима.
— Ти замкнув двері?
— Здається.
Вона рвонула з себе те, що мало б зватися платтям, вдарила по очах Лукаса темним вогнем, обезвладнила беззахисним сяйвом свого молодого тіла, ледь чутно прошепотіла:
— Ти можеш підійти до мене безслідно, як умієш тільки ти, Лукас? Можеш? Можеш?
Лукас оглух від того шепоту, а осліп ще перед тим, безпорадно простягнувши поперед себе руки, він наблизився до Пат ще обережніше, ніж до вази з найтоншого скла.
Вже тільки згодом він почув її шепіт:
— Як добре, що в американських готелях такі широкі ліжка.
9
Все ж довелося розповідати про Хантера професорові Джонсу, так і опинився Лукас після університетського курсу в "Магнолії".
Життя ламалося, а що вийде з того ламання, Лукас не знав, і ніхто б не міг йому сказати. Найперше — Пат.
Вона одразу втратила всю свою самовпевненість і рішучість, стала зовсім безпорадним дівчиськом.
— Я б нізащо не відпустила тебе! — притупувала Пат ногою перед Лукасом, якого перед тим всадовила в глибоке крісло і звеліла не підводитись, щоб вона могла надивитися на нього, може, й востаннє. — Не відпустила б я тебе, але як це зробити? Цей вреднючий стариган Джонс навмисне запихає тебе в таку діру, звідки вже не видобудешся!
— Але ж, Пат, послухай, — спробував перепинити її Лукас. — Професор хоче мені добра і тільки добра. Він обіцяє…
— Не смій мені більше про його так зване добро! Він посилає тебе ближче до Нью-Хейвена, де ця його Елінор! Хіба ти не сам казав мені, що закохався в її портрет і тільки завдяки цьому звернув увагу на мене? Може, не казав!
— Ну, казав. Але ж насправді все не так.
— Коли не так, тоді я кину університет і поїду з тобою!
— Хіба я проти? Але дай мені можливість влаштуватися в Ньюпорті, а тоді…
— А тоді ти мене забудеш!
— Пат!
— Ну, гаразд. — Вона пройшлася перед ним, переплітаючи ноги, як манекенниця. — Я справді як дурна. Чого б я там не бачила, серед тих задрипаних янкі! Просто, коли буде охота, я, може, приїду до тебе на уікенд. Ти не проти?
— Пат!
— Здається, ти мав намір подарувати людству нові запаси розуму? Це не дуже узгоджується з таким односкладовим мовленням, яке ти тут демонструєш! — засміялася вона,
— Пат!
Звичайно, перелітати одне до одного через усю Америку не так просто і зовсім недешево, але вони заприсяглися, що відстань не стане для них перешкодою.
З Широким Ділом Лукас розлучався назавжди, так само, як і з командою.
— Хлопче мій, Лак, — ляскав по плечу Лукаса Широкий Діл, — повір: коли б я знав, що ти підеш у якусь професійну команду, я теж попросився б туди. Не тренером, то хоч носити м’ячі і дивитися, як ти граєш!
— Навряд чи я тепер гратиму, — сказав Лукас.
— Не зарікайся, не зарікайся! У тебе ще добрий десяток років пристойної форми. Ці шуліки з НБА[7] так і накинуться на тебе, щойно довідаються, що з університетської ліги ти вже пішов. І коли їм удасться тебе спокусити, дай знати Широкому Ділу. Обіцяєш?
— Обіцяю, обіцяю, — усміхнувся йому Лукас, навіть у гадці не маючи, що в ту липучу павутину, яку сплітатимуть довкола нього таємничі сили, оцей добродушний Діл теж вплете свою нитку. Невеличку, зовсім непомітну, але вплете.
Та це буде згодом.
В контракті, надісланому Лукасу з "Магнолії", стояло: "Школа "Магнолія", Ньюпорт. Штат Род-Айленд".
Род-Айленд — це десь на східному узбережжі, між Нью-Йорком і Бостоном. Як туди добиратися, Лукас не мав ніякісінького уявлення. Він полетів до Нью-Йорка, там сів на рейсовий автобус, який ішов до Ньюпорта, але ні водій автобуса, ні пасажири ні про яку "Магнолію" навіть не чули. Лукас втішав себе тим, що, прибувши до Ньюпорта, він на автобусній станції візьме таксі і добереться, куди йому треба, бо таксисти знають усе на світі. Однак і тут його очікувала невдача. Таксист, літній, важкоплечий чоловік у форменому кашкеті, уважно вислухав Лукас а, довго думав, тоді сказав:
— "Магнолія"? Не знаю. Ніколи не чув. Де це саме?
— В Ньюпорті.
— Ньюпорт не таке й велике місто, але вам треба знати, що тут є власне Ньюпорт, на тім боці затоки Джеймстаун, а ось тут зовсім поряд є ще Мідлтаун — ніби й місто, а насправді маєтки, ферми, угіддя.
— Я чомусь вважав, що таксисти знають усе, — сказав Лукас, — тому й запитав вас про "Магнолію".
— Ви мені не вірите? — шофер навіть не образився. — Гаразд. Я скористаюся радіотелефоном і поспитаю своїх колег. Не заперечуєте?
Кілька хвилин, супроводжувані тріскотнявою електричних разрядів, лунали в машині різні голоси, але жоден з них не підтвердив існування в Ньюпорті загадкової "Магнолії".
— Не переймайтеся занадто, містер, — заспокоїв Лукаса водій. — Наше місто, мабуть, не схоже на жодне з американських міст. Коли в усіх інших американських містах ніхто не знає ні про своє місто, ні навіть про своїх найближчих сусідів, то в Ньюпорті ніхто не хоче знати нічого й ні про кого. Скажімо, ті, хто живе на Еннендейл-роуд, не скажуть вам жодного слова про тих, хто приїздить на літо в свої палаци на Бельвю-авеню, хоч ви їх ріжте. Цим вони рятуються від заздрощів, які могли б передчасно звести їх у могилу. Що? Хтось сказав, що на Бельвю-авеню щороку цілих чотири місяці живуть усі ці астори, вандербільти, пелли, уінслоу, брауни? А хто це казав? І навіщо це нам? Ми якось обійдемося без купальних кабін на Бейлі-біч і без тенісних кортів для багатих нероб, досить з нас і того, що погуляємо по Кліфф-уок і зможемо зайти до одного з барів на Темз-стріт, подивитися новий кінофільм в "Апра-хаус" або в "Джейн Пікенз". Ви кажете "Магнолія"? Очевидно, це місце, куди ніхто ніколи не їздив на таксі.