І зірка кліпає з небес
так часто,
що ось-ось заплаче.
* * * * * * * * * * * * *
На межі як на межі
* * *
У виноградному тумані
спалахують листки багряні,
на соснах відблиски зорі, –
і тліє диво золотисто,
мов перештопане дитинство
мозаїкою на корі, –
і над балконом угорі
зліта, як плескітна "Джамайка",
дитяча голубенька майка
і тане високо вгорі, –
і сниться море юнакові..
І підловивши, як на слові,
на спогадах, не відпуска
чиясь сльоза, чиясь рука,
чиєсь освідчення в любові..
І розсівається туман, –
і дивляться, як з того світу,
крізь запітнілий целофан
покинуті на лавці квіти.
І вже оголені тополі,
стоять чужими в ріднім колі,
неначе теж після туману,
не впізнають себе і сквер,
де вавілонський шум фонтану
вже обірвався і завмер.
І тільки, струшуючи глицю,
вогниста білка у сосні мигне,
як спогад про рушницю,
що в першім акті – на стіні.
* * *
Це вже наша осінь золота,
тільки проба в золота не та, –
за кленові золоті листки
нам до Криму не купить квитки.
Але можна взять до Атлантиди.
Кажуть, там не гірші краєвиди...
Уявляєш: їхать довго, довго.
У купе шикарнім – я і ти,
і в чеканні чаю запашного
ложечка у склянці цокотить.
Уявляєш: будем їхать, їхать...
крізь сніги грудневої пори,
задрімаєм вухами до віхоли,
проснемось очима в кипарис!
Але що це?!. Поїзд мимо станції,
навіть не гальмуючи, летить.
І так само ложечка у склянці,
не зігрівшись чаєм, цокотить.
* * *
Хтось неначе дивиться у спину.
Плине, яку спогади, ріка.
І на золотій дорозі плину
дві хмаринки в білих фартушках.
Серце защемить – усе позаду.
Все позаду... Догоряє день.
Все позаду і не вийти з саду,
що уже без листя і пісень.
Знову оглядаюсь... Без надії
риюся в минулім навмання.
У саду ні яблука, ні змія,
і лише осліплює знання.
З чим я повертаюся до Тебе?..
Плине, як у спогади, ріка.
Може, хоч душа побаче з неба
те, що я навпомацки шукав...
* * *
Біля підніжжя терикона
Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.
А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,
облизується димом.
Їдка амброзія навколо
так розповзлася Диким полем,
що не знайти куща євшану,
ні ковили, ні будяка...
Вождя простягнута рука,
стріла стрімкого крану.
Барак гуде про співака,
Який співатиме в БК:
"А я еду, а я еду
за туманом".
Квитки поділені профкомом –
лише достойним і знайомим –
а кранівниці, щоб утішить,
вручили екземпляр афіші, –
і плаче Віра, сміючись,
і пальчиками на плечі
бретельку плаття поправля
і весело перекривля
оту себе, що око мружить
і відбивається в калюжі
із подарунком у руці.
Злітають в небо горобці,
димить труба хімкомбінату,
що проковтнув і нашу хату,
і нашу мову "провінційну",
в нових умовах недоцільну.
Мій друг поїхав за туманом,
за тим туманом, що над БАМом,
і я поїхав...
Щось покличе,
душа над степом закигиче,
постане в спогаді моїм
їдка амброзія і дим
і чорний конус терикона,
де за колючим дротом зона
і циркулярка скавучить,
і як від пострілу вночі
із ночі вибігає мати,
в руці стискаючи ключі
від неіснуючої хати.
* * *
Оркестр
Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не зверта,
як чорна паличка зліта
у диригента в чорному.
А я стою біля вікна.
А за вікном за рядом ряд –
вони ідуть як на парад.
І посміхається весна,
на золотих сліпучих трубах,
як однокласниця одна
ще нецілована у губи.
Я з ними поруч, заодно,
хоч споглядаю у вікно,
яке ніхто не поміча.
П’ємо із викликом вино
біля підніжжя Ілліча.
У ритмі нашої ходи
гримить оркестр на всі лади
і контрабас гуде.
Ніхто не відає, куди
нас диригент веде,
кого уб’ють, кого посадять,
хто запаніє на посаді...
Іде усміхнений Петро,
якому фінку під ребро
уже сьогодні всадять...
Ніхто не знає наперед,
куди веде нас диригент.
Та знають труби золоті
про все, що станеться в житті,
яка у кожного дорога, –
і вічна музика гримить,
і відбива дзеркальна мідь
усе, аж по останню мить
твого життя земного...
І я дивлюся із вікна,
пригадуючи імена,
а за вікном нікого...
Клубок у горлі застряє,
а про твоє і про моє
про те, що висловить хотів,
оркестр врочисто дограє
мелодію без слів.
* * *
Штрафник
Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.
Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, – прошепотіли.
Підступивши до труни,
заклопотані сини
сироту-сльозу зронили.
Й поховали ветерана.
Був Степан – нема Степана.
Наробивсь. Відпочивай.
Скажеш Богові на звіті,
як боровся за врожай
і за мир у всьому світі,
як вела кругами доля
і тверда державна воля,
направляючи тебе
з пункту А до пункту Б
штрафником по всіх-усюдах:
то на танки, то на міни, –
ворог цілився у груди,
СМЕРШ прицілювавсь у спину…
І далеко до Берліну
і до п’ятої весни.
Та щастило рядовому –
в орденах прийшов додому.
Дуже довго йшов додому,
на одній нозі з війни.
Все позаду. Спи, солдате.
Вже домовились сини,
як дорожче збути хату,
де продати ордени.
Вже не буде, спи, солдате,
ні полону, ні штрафбату,
і тупа державна сила
не підніме із могили
і не гнатиме тебе
з пункту А до пункту Б
від родини, праці, поля,
щоб списати після бою...