Безпритульна течія (вибрані поезії)

Сторінка 24 з 26

Талалай Леонід

А вже на плині жовті тіні,
і наші поплавки спокійні,
і підглядає з казанка
більмасте око судака,
як розсідаємось на сіні
над килимком, як за столом,
де скиба кавуна – ребром
і так гостинно пахнуть дині,
що гріх не випити вина
під вічну пісню цвіркуна
за світ оцей, що як на плині,
спливає маревом осіннім,
за риболовлю і за дині,
потрійну юшку золоту,
і за співучу марноту,
що зимуватиме у сіні.

Листок вербовий над наметом
тремтить, відчувши переліт,
але таким спокійним світ
стоїть за спиною поета,
хоч рання осінь крадькома
уже підкралась і до нього,
Владики степу, у якого,
не тільки скіпетра нема,
а навіть – пальця вказівного.

* * *

Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.

Ми юшку п’єо із кружки
і пахне потрійна юшка
так, що вуж перед нами
облизався двома язиками.

Підсох очерету шерех
і знову жирує жерех:
ударить – і до Трипілля
махає крилом луна,
і поспішає хвиля
нянькою до човна.

Парує важкий пісок.
Завмер Вінграновський збоку,
обережно на поплавок
поклавши косинку ока.
І слухає, як недалечко,
за спиною в нього ходить
хтось, ходить і ніби водить
коника за вуздечку.

* * *

Вже Ілля. А літо розімліло.
Хвиля намагається безсило
улягтися на піску рудім.
І стоять по вим’я у воді
три корови, що прийшли з діброви.

Перелітна птиця над косою
покружля і сяде на пісок,
і, крило піднявши, під пахвою
вітерцем просушує пушок.

З думкою – кого б сьогодні звабить –
голову свою схиливши набік,
дівчина руками обома
воду із волосся віджима,
мов ворожить над своєю тінню,
і за пильний погляд юнака
обпіка примруженою синню,
до почервоніння обпіка.

Дістає люстерко і в руках
так його тримає, щоб у ньому
краще роздивитись юнака
і причепуритися при цьому.

І не відчуває, що незрима
із косою в неї за плечима
підгляда в люстерко і зітхає:
– А колись, як виганяв їх з раю
сам Господь, і я ж була такою,
як оце дівчисько, молодою...

* * *

Ще світ у напівсонні, ще рано,
зовсім рано,
і на моїй долоні
спокійно спить кохана,

немов під колискову... А рання мурашня
лоскоче тінь вербову
і в річку заганя.

В росі старенький ліжник, і на золі роса,
осою квітне пижмо
сліпуче, як оса.

Все мерехтить, палає, і світиться вода,
неначе жовтень в гаї
скарби перегляда.

На що не гляне пильно, до чого не торкнеться –
усе стає безцінним – не відірвать від серця.

Сріблиться нитка часу, і листя перед ним,
як у руках Мідаса
вже стало золотим.

А світ у напівсонні, ще рано,
зовсім рано,
і на моїй долоні
спокійно спить кохана.

А крона осокора, дрімаючи, боїться,
що ворухнеться сонна –
й прокинеться без листя.

* * *

Ледь чутно скрипить сосна,
тріщить сушняком багаття,
освітлюючи латаття
і задраний ніс човна,
який на берег із плину
ми витягли наполовину.

Уже і куліш прочах,
а в тебе весь час в очах,
немов за рядком рядок,
по течії – поплавок.
І трепетом поплавка
щасливо тремтить рука,
і волосінь струною
між тобою і глибиною.

А що там, на глибині,
за трепетом поплавка,
там, по той бік рядка,
що з’являється як вві сні?

Там, у тім потойбіччі,
заказаному для тебе,
у щучому володінні,
яке закривають тіні
і навіть твоє обличчя,
що прямо посеред неба?
Що там, у тій імлі?..

Тихо так на землі.
І так на душі святково,
хоч і кують ковалі,
кують і кують підкови,
і коні у нетерпінні,
і мерехтить на плині
єдиний Чумацький шлях,
на якому не розминутись...
І скрикує віщий птах,
і ніби щось має збутись.
І котиться над імлою
іржання, як над Сулою,
окликаючи далину.

Густішим стає туман
і підступа пітьма,
і хилить вогонь до сну.
А я обпікаюсь чаєм –
і спиною відчуваю:
дивиться автор Слова,
як мружить мій друг чоло
і над багаттям ловить
у рукави тепло.

* * *

Фіксує око, проявля душа.
І постає усе, що не помітив:
не тільки вітер з пензлем комиша,
а навіть намальоване тим вітром,
що вже притих. І непорушна тінь.
І припікає. І струмує мрево.
І втомою прикинулася лінь
і розтеклась по тілу, як по древу,
допоки думка спить, а слово-немовля
лише само з собою розмовля.

А ти над плином. Дивишся на себе,
на тінь свою із рисами пливкими.
Собі під ніс римуєш з небом небо,
бо знову зайчик вухами швидкими
усі поперед тебе ловить рими,
як люстерком осліплює на мить,
сміється і стрибає над водою,
а спробуєш за вухо ухопить –
жалітися до Рильського біжить.
І час іде, як дощик стороною.

А в позачассі не тремтить листок,
Як жар – пісок, повітря аж гаряче.
Анітелень на спінінгу дзвінок
в устах прищіпки,
тільки зайчик скаче.

Але здригнувсь... зануривсь поплавок
і підхопила вудлище рука,
і все, що око бачило, зника –
ні зайчика уже, ні поплавка,
лиш волосінь в напруженім тремтінні.
І відчуваєш: радість нетривка
і вся вона висить на волосині,
що зараз проявилася у плині,
а в тебе – тільки вудлище в руках.

* * *

Ранок такий дзвінковий!
Холодно від роси.
Боюся вимовить слово –
тиша, як терези.

І світиться так вода,
неначе весною іва
не падала, як біда,
у чорторий з обрива,
і ні над ким ніколи
не розбігались кола.
Ніби сомові ями
не вкрили мазуту плями
і ніби в очеретах
не ходить сьогодні страх,
не дивиться з течії
очима моїми
в очі мої...

Обміліла моя ріка.
Як в старця тремтить рука,
прив’язуючи гачка.
Крона тремтить на плині,
і все, як на волосині,
на чесному шерхотінні
палаючого листка.