Був я вільним,.
став іще вільнішим,
можу розважатись вільним віршем,
можу будь-кого від Аз до Ять
на усі три літери послать.
Муза теж сп’яніла від свободи,
хоч живе неначе крадькома,
їй, куди не глянь, немає входу,
а мені і виходу нема.
Був я вільним,
став іще вільнішим,
та про що писати вільним віршем?...
Все те саме...
Тільки панства більше.
Може, краще погасити свічку
і не сподіватись на дива?
Час такий, що навіть у Павличка
пафосу позбавлені слова.
Став я вільним,
та година вовча,
тільки скрегіт чути серед ночі,
тільки виє пес сторожовий,
що собі і світові чужий.
* * *
Як пророчив мені
побратим по перу –
народивсь я в сорочці,
без сорочки помру.
Все до того іде...
В цьому світі жорсткому
я останній поет,
непотрібний нікому.
Прийде вік золотий...
Лихоліття мине,
та копитом Пегас
не розбудить мене.
Пройде Муза сумна
мимо нашого дому,
як останній поет,
непотрібна нікому.
Непотрібна, як совість,
непотрібна, як біль,
непомічено зникне,
як Діденко Василь.
Прийде вік золотий...
Прийдуть інші піїти,
та поетом ніхто
не насмілиться жити
в цьому світі жорсткім,
де за вірність перу,
народившись в сорочці,
без сорочки помру.
* * *
І Муза мовчить, і горілка не гріє.
І вічна мелодія плине без слів,
що їх написати я також хотів,
плекаючи марні надії.
Вже осінь своєю мітлою у тиші
шерхоче: та інші, та інші, та інші.
Ворони крикливо віщують негоду
і тіні вечірні лягли на поріг,
і скоро зима, ніби з чорного ходу,
і сніг... як на голову... сніг.
А вічна мелодія плине так само
над полем, над садом, так само без слів,
над кожним, хто їх написати хотів...
І Муза мовчить і розводить руками.
* * *
В. Б.
Оце б ліричному піїту
по кільцевій навколо світу
у голубенькому трамваї...
Але ж кондуктор відповість,
що навіть і стоячих місць
у тім трамваї вже немає.
Якщо ж іти – то ліпше з другом
і, певне, з пляшкою вина,
яке розчинить нашу тугу
своєю істиною дна.
Йдемо неспішно і в нікуди
повз бари, шопи, мимо тих,
крутих, що виїхали в люди
на мерседесах дорогих.
– То як життя? – перепитаю.
– Та все минає... – відповість
і гляне вбік того трамваю,
в якім немає вільних місць.
– А як глагол?
– Полум’яніє.
і пропіка до сліз, до слів
"Прощай, свободная стихия",
пора до інших берегів...
Не розчинилась наша туга.
Дорогу замели сніги.
А ми все ходимо із другом
за колом коло,
круг за кругом,
і все не вийдем на круги
своя...
* * *
Світло так, що не бува світліше,
тільки це вже світло без тепла.
Осінь оголилася до тиші,
пісня до молитви знемогла.
І душа притихла. Відборолась
З вітряками. Кінчились бої.
І спокійний ангел-охоронець
поринає в спогади свої.
І далеку згадує епоху,
Необулу*, море, кипарис,
як він, опираючись на спис,
пив вино і звався Архілохом.
І рядки мережив: – Все – тщота,
не для мене золоті палати
не для мене і закони Спарти –
я, щоб вижить, викинув щита...
Подививсь на мене, посміхнувсь.
І зітхає, мружачись від сонця:
– Ось відбуду долю охоронця
й дописати вірші попрошусь.
* Необула – кохана Архілоха, грецького поета-лірика середини VII віку до н. е.
* * *
На все лягає сніг. І сходить тиша з неба.
Дорога у снігу, будинки і сади.
Оглянешся назад: – А де ж мої сліди?
А де ж мої сліди? –
хтось вимовить за тебе.
Як у дитинстві сніг. І світ стає казковим.
Ось тільки Дід Мороз
з гостинцем не спішить.
Такий прекрасний світ,
мов стерто випадкове.
Але чому ж тоді незатишно душі?
І ніби із вікна останнього трамваю,
Що смикає вагон і набирає хід,
неначе із вікна, що снігом обмерзає,
дивлюсь, як мерехтить,
дивлюся, як спливає,
маліє вдалині мій випадковий світ,
зупинка з козирком, простелена газета
на лавці, що була напохваті столом,
де Вітьку під хмельком обкутує димком,
звисаючи з губи, вже сонна сигарета.
Надкушений батон, шматочок ковбаси,
і білозуба усмішка героя,
яку спіймав фотограф у забої
для першої до свята полоси...
На все лягає сніг..
Німий біліє простір.
Немов з плеча чужого
одягнені в сніги
дерева навкруги, як незнайомі гості,
як незнайомі гості
натомість дорогих.
І ніби у вікні останнього трамваю,
що рухається в ніч,
у тьмяному вікні,
в заплаканім вікні,
що снігом обмерзає,
ущільнюється світ до зірки вдалині.
* * *
Батько
Батько в дверях стоїть
в рамі, як на світлині.
Нижня губа тремтить
і під очима тіні.
Стрибає дворняга поряд.
Щоб я не читав думок,
батько одводить погляд
і дивиться на садок.
І я помічаю скрушно,
як вигоріла трава,
де хлопчика підзива
до себе мізинцем груша.
Садок у черві... бур’ян...
– Іди... Озивайся зрідка...
І я зачиняю хвіртку,
дивлюся через паркан,
що тінь мою ділить навпіл.
Запилені, як сліпі
у листі синіють сливи...
Господи, зовсім сивий
батько в дверях стоїть
так, ніби хоче раму
у різні боки руками
розсунути хоч на мить.
Не піддається рама –
і за плечима простір,
в якому сім’я і гості,
і стіл накриває мама,
і він у святковім одязі
уже дістає з колодязя
авоську з пляшками пива.
Цвіте на подвір’ї слива,
розлітається, мерехтить...
Батько в дверях стоїть
і є у запасі мить
повернутися, знов обняти,
сказати втішливо: – Тату…
Торкнутись його сивин,
та це вже не для мужчин…
Хвіртка не прорипить.
Батько в дверях стоїть,
в рамі, як на світлині,
як і тоді... Так само...
Тільки чорніє рама