* * *
Не замінить небесний припис
тієї зірки уві млі,
яка поставила свій підпис
кривим падінням до землі.
І ти прожив, щасливим майже,
ішов, як тінь,
де сонце скаже.
Від припису не відступив,
і шлях торуючи не бідкався,
і пил клубився з-під стопи
в базарні очі дідька.
Чекав весни, чекав відлиги,
кінця задовгої зими,
коли річками крига, крига
пливе листами з Колими,
пливе і тане в водах талих,
як в чорній безвісті пропалих.
Ти сподівався: прийде день,
замиготять бджолині траси
з прожитого тобою часу –
і вірш, як вулик, загуде…
У тебе ні скарбів, ні скрині.
Ти слово, дивлячись углиб,
шукаєш, як останню гривню.
Яка на хліб, лише на хліб.
Ти жив, як жив,
ти жив, як міг,
здається, навіть переміг.
І доки свято ще з тобою,
у чашу Пірра прегіркої
налий, відчувши перевтому,
і випий дідькові на зло
за непотрібне вже нікому
своє бджолине ремесло.
* * *
Восьма нота
Ще перший ворон не прокаркав,
не стукнув дятел у сосну,
а ранок взяв мене за барки
і в побут пикою тикнув.
І я нічого ще не тямлю,
а Муза – ніби в очі дим –
і з посмішкою у дві ямки
мене закопує живим.
– Ну й розійшовся ти вночі,
кричав, що навіть я – ніщота,
якісь нові шукав ключі
і, ніби, слухав восьму ноту…
А їх, ти знаєш тільки сім
і щоб вони злетіли в небо,
обранцям Муз передусім
ще сім потів пролити треба…
Допив би пляшку, спав би моцно.
Ах, Моцарт… Моцарт…
І додала: – Ти прагнеш дива,
в яке не віриш навіть сам… –
очима втупившись ревниво
в рядки, що я вночі писав.
* * *
Квітневий пейзаж
Біля Тараса всі гілки
обсіли збуджені граки
і, як один, клянуться пір’ям,
що в них немає гнізд у вирії.
А стяги, трепетні колись,
прив’яли в небі голубому,
бо вище стягів піднялись
навколо Києва хороми.
Клекоче натовп, як вода,
біжать, зливаючись дороги
і всі туди, до перемоги,
де знову закипів майдан,
Немов Славутич на порогах,
який сьогодні з усіма
горою хвилю підійма,
хоч і не відає, на кого.
* * *
Мирославові Лазаруку
Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
Ми юшку п'ємо із кружки,
і пахне потрійна юшка
так, що вуж перед нами
облизався двома язиками.
Підсох очерету шерех
і знову жирує жерех:
ударить — і до Трипілля
махає крилом луна,
і поспішає хвиля
нянькою до човна.
Парує важкий пісок.
Завмер Вінграновський збоку,
обережно на поплавок
поклавши косинку ока.
1 слухає, як недалечко,
за спиною в нього ходить
хтось, ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
* * * * * * * * * * * * *
НЕВРАХОВАНИЙ ЧАС
* * *
Над степом шуліка вистежує здобич,
клекоче в яру буркотун рівчакович,
і трепет не стримать, я весь – здивування,
по обрій струмиться моє існування,
по обрій дитячий неторканий рай
і марево синє, і синій курай.
Біжу і землі не торкаюсь п’ятою,
і рій золотий мерехтить наді мною,
тремтить-мерехтить і співає в польоті,
як вільна душа ще не в коконі плоті.
* * *
Зійшлися сосни, як сім’я,
а з того боку вся плакуча
в плакучих вербах тиха круча,
яку відбила течія.
Кори лахміття золоте,
і тіснота, в якій не тісно,
і височінь, в яку росте
душа, як сосни, прямовисно.
А поруч хата лісника,
і під вікном високі мальви,
і срібно світиться луска
тарані свіжої крізь марлю.
І срібно світиться полин...
І вся обвішана шаблями,
квасоля вперто перед нами
штурмує непохитний тин.
Ширяють оси і джмелі;
і гарбузів густе гудиння,
де надривається гудіння,
щоб відірватись від землі.
Повіки сонях розтуля,
ще не цілований бджолою,
і краєм ока за тобою
ревниво стежить віддаля.
Та підвелась зеленим муром
і заховала нас трава,
де коник згадує Сосюру,
а я – Сосюрині слова.
* * *
Кінця зимі немає.
Сиджу біля вікна.
А мама все співає,
що літечко минає
і молодість минає
й не вернеться вона.
Синіє снігом вечір.
У хаті холоднеча.
Різдво сьогодні, свято.
І я пишу до тата,
що мрію про санчата,
що зачекались ми.
– Коли ж приїдеш, тату,
з тієї Колими?
В нас козенятко біле,
таке, як я хотів,
і мама наварила
цукерок з буряків.
Хвалитися не стану,
бо це сьогодні гріх,
та вчуся непогано,
і вірш про Ярославну
я вивчив краще всіх.
Пишу про все, що знаю,
а мама підглядає на мене з-під руки.
У грубці дотлівають
останні кізяки.
В кінці обов’язково
допише мама слово:
"Ждемо твого привіта,
як соловейко літа".
Допише і заплаче,
але щоб я не бачив
в сльозах її лиця,
задує каганця.
* * *
Хвилі здіймає, струмить блакить,
над степом спекотним плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.
Пахне солома (ідуть жнива),
золотою пливе дорога
і жайвір співа,
як душа співа
аж під вікном у Бога.
І я з пастухом Ясоном
маревом після обіду
пливу до синього Дону,
а з Дону – уже в Колхіду...
А вечером бідно в полі.
вертаються вівці з паші,
в кавалках синьої солі
вилизують круглі чаші.
Звисає клоччями руно,
і трішки від того сумно,
і пахне мені кулішем,
що в таганку над вогнем.
А, спершу такий полум’яний,
вогонь знемагає, в’яне
і на похилі плечі
приміряє одяг чернечий.
Сорока про всіх стрекоче
і пес безугавно гавка
на високе гніздо сороче,
що як Мономахова шапка.
Та вже на тім осокорі
догоря на верхів’ї день.
По тиху воду і перші зорі
мама з відрами йде.
І пахнуть бузки зірчасті,
що ночують і днюють в хаті
і геть не звертають увагу
на радість твою чи горе.
І як до турецького стягу
півмісяць прилип до штори.