Безпритульна течія (вибрані поезії)

Талалай Леонід

Леонід Талалай

БЕЗПРИТУЛЬНА ТЕЧІЯ

(Вибрані поезії)

СТАРИЙ СКРИПАЛЬ

Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара, —
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.

* * *

Нічого вже не виб’єш клином,
Тим більше, клином журавлиним,
Коли в роси осіння дрож.
Не воруши старого сіна
І вічну пам'ять не тривож.

Не долетіти навіть маркою,
У ті часи, до того раю,
Із того раю ворон каркає
Так, ніби Леніна читає.

Відзеленіло місто-сад,
І там, де ми ходили парами,
Стоїть червоний листопад
Більшовиком із мемуарами.

Стоїть, шепоче: — Є, моє,
Хіба ж гадав, хіба ж очікував,
Що вже й за душу, котра ж є?!
Нічого дідько не дає
І забарився Чічіков, —

І тільки сниться хатка в Відні.
Ще й солов’ї усі на півдні
Буржуїв, певне, веселять, —
Нема кого і розстрілять…

Я теж дитина листопада,
Я низько жив, ще нижче падав,
І хоч за мною не хрести,
Але прости мене, прости,

О Господе, як я прощаю
Будівникам отого раю
І разом з ними, навіть в ногу,
Перемагаючи знемогу
І проклинаючи епоху,
Як недотоптаний поет,
Несу, згинаючи хребет,
На Суд високий, на Голгофу
І спільний гріх, і спільний хрест.

* * *

На подвір’ї кінь ірже.
— Хто це? Хто на мій поріг?
— З пирогом? Чи на пиріг?
— Князь, здається…Та невже?
— В двері сунеться плечем
Напідпитку… і з мечем.

Срібні вуса, сині губи.
Почорнів, як та примара.
— Це чого ти, княже любий,
мов зайшов за хмару?

— Я з полону, я з неволі…
Загубив я в Дикім полі
Честь і славу, і дружину,
І тепер від страму гину.

— Співчуваю, мій варяже,
Буде ранок – все розкажеш,
Зараз пізно. Годі нити,
Нашу ніч мечем ділити,
Ось тобі кухонний ніж, –
Краще яблуко розріж…

Ні – так ні. Просить не стану.
Раз сказала – і доволі!
Я тобі не Ярославна
Та і ти не в Дикім полі.

Повернути славу хочеш?
Напускай туману в очі
І такого, щоб усі
Просльозились на Русі,
Говори, що навіть небо
Ополчилось проти тебе,
Що від вечора й до рану
На дружину падав грім…
І постанеш із туману
І героєм, і святим!

Ось тобі до рани сіль,
І…Котися ти в Путивль!

* * *

Ще глиці запах зберігає час
Та новорічну винесли ялинку.
І, де стояло з персиком дівча,
Із яблуком стоїть в чеканні жінка.

За жінкою із яблуком на таці
Бабуся біля заводі на лавці,
Куняючи, у спогади гребе,
Пригадуючи з персиком себе.

А їй минуле дихає у спину,
І, як тоді, в бабусиному сні
Ясмин цвіте на чорнім піаніно
І світиться із люстра на стіні.

А за вікном гроза синьо-імлиста
І дівчинка, освітлена на мить,
Біжить, біжить, і музикою Ліста
Травневий дощ алеєю біжить.

Ясмин цвіте. А ніч так швидко тане.
І, причинивши хвіртку за коханим,
Вже через хвіртку
Спрагло палахку
Для поцілунку підставля щоку…

І знову наростаючи звучить
Все той же Ліст. І краплі по воді
Біжать, біжать…
І дівчинка біжить
Із сна у сон біжить, як і тоді,

Біжить у сад, в ясминову цвітінь,
І завмирає, Ліста перегнавши,
І розтає в тумані сновидінь,
З яких і ми й життя маленьке наше.

* * *

Залопотів білизною балкон
І обірвався сон про Вавилон,
Лишились тільки метушня і сміх
І давні суперечки на майдані
Про вежу, що й сьогодні в риштуванні, —
І щоб її довершити, Сізіф
Уже останній, ніби, котить камінь.

За вікнами вирують рівчаки,
І ручаї аж піняться від клекоту,
І проводжають криком хлопчаки
Свої хиткі кораблики "у греки".
А я свого такого ж із паперу
Чекаю, ніби звістки від Гомера,
І надихаюсь міфами старими
І вірю знову Музі і словам,
Як у дитинстві подвигам, якими
В сусіда обростав з роками шрам.

І цілий день в чеканні, як навшпиньках,
І вуликом гуде поштова скринька,
Хоч порожньо у скриньці, як і в чарці,
Яку допив за мертвих і живих
Під поглядами крука на акації,
Що мов офіціант у чорнім фраці
При виході чекає чайових.

* * *

Із циклу "У трепеті і вогні"

Тетяні Винник

І

Ну вистачить, не плач, доволі,
Не треба сліз, не мруж чоло.
Можливо, іншого у долі
Для нас нічого й не було.

Тож почекаємо – ще буде,
І скреснуть ріки і човни, —
Але кватирку причини
І вкутай душу від простуди.

І не маяч, як тінь над тінню,
Залиш для осені осіннє,
Скажи "бувай" своїй печалі,
Нехай іде під три дощі,
Або стоїть, як на причалі,
Одна у сірому плащі.

Повір, нас доля не забула,
І недалеко вже "курли"
Летить привітом зі Стамбула,
Де ми з тобою не були.

Все уладнається потроху,
А ми ж чекати мастаки.
Таке життя, така епоха.
…………………і ми такі.

ІІ

Забудь про осінь і туман,
Візьми мене у сон на згадку,
Як неабищицю, закладку
У недочитаний роман.

Засни із думкою про мене,
Нам буде весело вві сні,
Де усміхаєшся мені,
Як суджена і наречена.

Цвіте ромашками довкілля,
Цвітуть гвоздики, чистотіл…
Я наварю крутого зілля,
Знайду вина, покличу змія,
Скажу: — Всі яблука – на стіл!

І знак подам – і через мить
Шампанське піниться фатою,
Сміється й плаче молодою…
І вже дружиною шипить,

Про щось інтимне чайник синій
Пропихкотить у нетерпінні
На вушко чашечці-білявці.
І геть байдужий до подій
Заклякне Буддою на таці,
Задерши вгору ніс кривий.

Оркестр запросить танцювати,
Гостей з-за столу підведе.
Зелений змій обійме брата
І в ноги Єві упаде.
А я шепну тобі: — Живи!
Забудь, що є печаль, невдачі,
Що вершником без голови
Старий будильник в будень скаче.