7
Вкотре дощило, і, міркуючи, що в листі Лариса, звичайно, як кожна жінка, перебільшила оказію, Андрій з тамбура донецького поїзда бачив: каламуть підняла жухлі трави і тінь моста на камінні, дядьора в закочених чоботях на плоті вилами ловить сіно змитого стіжка, течія наструнила ланцюги півзатоплених човнів, і кінця й краю не бачилось зруділому бистроводдю ріки, що з висоти увижалася сушею;
баба в купе попрявляла клейонку на корзині яєць і невсидючі петеушники в армійських панамах то ушивались на перекур, то клепали порнографічними картами по пластмасовому дипломаті, долонями ляскали себе по лобах і радісно трьома шістками сікли вуха переможеного, і баба гомоніла до товаришки: "анех воно сказиться, тот дід Микола такий дурний, що перехреститись не тямить, отако на мерлинах піднесе руку до лоба, буцім мухи обгонить і до чарки тягнеться, от безпутнє"; безжальна дорога привчила до втрат, проте відлуння братового імені раптом збатожило пам’ять, давно обірвану відчуженням від села, — і ніч заходила, і кігтила вікна сльота, рятуючи поїзд від смерчу шахтної куряви, що зі швидкістю вітрюгану приорює сонних людей, вічним трауром обпинає сни, антрацитовим блиском золотить роги подушок і семафорною зорею плавиться на кігтях дощу, — навіть дрімота не боронила від спогадів: брат затявся упіймати куницю і, везьнувши щоки дьогтем від комарів, під гуньками на горищі нічліжив, на зап’ястку його лівої руки вис на шворці ліхтарик, правиця стискала держак суховил, зрідка шелест будив думками, що дідуньо вичинить шкірку і за виторг пристарає нові камери для лісапети, тож так, зводивсь навколішки і крадькома полосував світлом по кублі з покладом, по дерев’яних санчатах, по рубанкові за бантиною, ніде нічого, і далі куняв під мерехтливий гул літака над причілковим віконцем, лежав, недосяжний для братового співчуття і спільного порятунку від ляку, близький уявно: ось, гримнувши лядою, човгикає по драбині в сіни, видудлює філіжанку молока, бухикає, знову за лежаком чатуючи на здобич, яка десь голисвіта двома лапами стискає поклад, гризе шкорупайку і висмоктує жовтка; Андрій прокидався на дідовому, збитому шашелем, ліжку і пальцем гладив мальованих лебедів на килимі,
"телицю здамо на осінь, старшому купим пальто",
"та й меншому пора одежину справити",
"голова обіцявся виписати полови",
"напоїла багном поросят, ще склякнуть від дришлі",
"славні, одне заколемо на Різдво",
"кумі свіжину тра віддати",
"спимо, розбалакалися, як радіо",
пахли сироваткою шепти батьків, і місяць шліфував росою абрикосове гілля, за яким одцвітав пролісок літака, дід спросоння згадував на лежанці, "раніш співалося, гей, долиною, гей, широкою, і стрибунці гасали між покосами, і горобенята з мішка на підводі скльовували дерть; нині голос тихенький, насилу отченаш вибубню до стіни, де пам’ятаю, крилато під рушниками світав образ заступниці, тепер і розмовою, і видом геть зоднаковів, як всі старі, щоб смерть легше розрізняла нас по гріхах, прости, пане Боже, за нарікання на життя своє"; висповідавшись, старий замовкав, доки в хліві корова буцкала рогом ясла і вифиркувала з ніздрів липку комарноту, чаділо під шопою відро соломи з селітрою, відлякуючи комарів від обійстя, жовтіло пшоно біля консерви з водою для курчат, кролиха розгрібала пухове кубельце і, навсібіч жаріючи розумними очицями, глитала приплід; дотлівало на степу вогнище нічних трактористів, розкотистий, грімкий звук літака скородив стерню лісосмуг уздовж прадавнього шляху і губив голоси всього живого,
"ці літуни, кара Господня",
"збиткуються над селянами",
"вигибнуть, лихоманні",
"всяк свою мотузку затягує",
за черговою тишею засинали й батьки, десь нижчало небо, напуваючи ріку довготерпінням хмар і безліччю брижів рятуючи береги від зневіри, доки за ґвалтом півня порветься срібний ланцюжок і трісне глечик на камені, за колодязем, худоба край скирти бутітиме на затемнення з божевільним більмом світила, — вітер доносив скигління літака, і малий під килимковими лебедями знав, що відганяючи корову до череди, зранку помітить сизе летиво стрічок, що серпантином заплуталися на дротах, захромилися в купи щебінки біля ставка, в грузький, розбитий возами, чорнозем обочини: то з літака шукали уранові поклади, підземельні річища смерті, чий мертвотний, змагнічений гранітним нутром туман наповзав на Полісся ртутними ящірками, котрі лопотіли на царському скіпетрі й на буряках по канаві, і пастухи збивали їх нагаями задовго до Чорнобиля.
Передобіддям, минувши вокзальну площу, Андрій забрів до шашличної; дідок у піджаку на голому тілі кутуляв смажену баранину і облизував соус на пальцях, линув по склянках пшеничної; "будьмо, скоро відісплюся у брата в Москві, з особливого режиму прописка закрита, гадство, бач, вишиваю на старості літ голопузьком, мєнти надрочені будь здоров, чого та звідки, тицьнув справку про звільнення, на вдавися, повіриш, тверезого за появлєніє, тверезого штрафанули, кричу, квитанція де? а по шноблеві як? бормота по червінцю, біленька по четвертаку, светра здер і набрався, від п’ятдесят третього по таборах, крав і крастиму, чим вдавити себе, коли оцей шашлик по п’ятірці, день на нього їшач, питається? піду, покемарю на вокзалі до поїзда, нехай оближуться гелуни, в натурі, розбий їх паралічем", ногою відсунув порожню пляшку під стіну, сірничиною видлубав м’ясо на рондолевих зубах, і Андрій зісмикнув з пліч олімпійку, лишився в футболці, простягнув одіж кошлатобровому, сиво защетиненому чолов’язі, відтак п’ятірнею прикрив очі, буцімто розчісуючись, — знагла побачив свою нужденну стару непотрібність, сірі будні, що відтінюють сірий коленкор кримінального кодексу, котрий по великих містах росте до розміру висотних будинків, багатоповерхових параграфів людського горя, — обіч за столиком сидів надженджурений кореспондент у вельветовому костюмі і ковпачком фломастера шкріб за вухом, вимислюючи для обласної газети хроніку сорока днів; "радує, що останнім часом жодного громадянина не зневажили хуліганськими діями і матом, а в основному малюється звична картина: вбивства, грабунки, розбій, все, як і повинно бути", тонка шкіряна краватка і зализані кремом вугрі вкупі з блатними манерами виказували бувалого борзописця, а старий плакав, коли, йдучи повз шашличну, Андрій глянув на тріснуте, в білому шрамі пластиря, вікно, на вірменина, котрий, витягнувши тіло вперед, гнався на кухню з тацею; Андрій кинув сірника в пащу сріблястої акули, що, опираючись на кумедний хвіст, ковтала недопалки і зневагу перехожих, — і віддарована олімпійка, і смішна дрібнозуба урна освятили його вразливим смутком, предвісником біди.