Мати прокинулась від іржання, побачила: син повертається з досвітків і від городу нагонить миршавих коней; помітила вогник цигарки, широкі в тумані плечі, за кожним стрибком підвіяні білі гриви і почула крик деркача, наляканого чавкотнею копит по грузькому березі.
4
Пообід Андрій надумав одвідати бабу — гаряча, цементна під сонцем пилюка звітрювалася за тракторами на череду по розритому торфовиську, і звіддалік блакитніла Зоїна веранда під черепичним дашком, "шелестить стрічка і кіномеханік гримає коробками по будці, малеча в клубі пече радіолу, над перекинутою трибуною на сцені сопуть картярі, гасне світло, і під свист глядачів плівка строчить догори літерами; Зоя пошепки розказує про брата Михайла: після школи повіявся на баштани, на заводі десь працював, сеї зими домовину прислали з армії, мама померла, хазяйнуємо з батьком, онуку бавить, добре хоч ревнувати нікому, чоловічок коханий пошився в прапорщики, живу собі, а ти як?, при розгубленому світлі згадав, що батько Зоїн відрікся від сану священика, сторожував на пекарні, відлюдькуватий, здитинілий характером, брати, здається, під Чорнобилем побували; а Степан, однокласник, геть запанів, агроно— мує в колгоспі, уазиком під клуб підкотить, за лікоть бере, та сказись ти, спротивіла ще за дівоцтва, пригадуєш, упадав за мною, якась ляклива цим літом, проведеш? — відверті й жалісні світлотіні проектора молодили жіноче лице, різьбилися на обручці, коли долонею розгонила сигаретний дим над рядами; згадав чуте від матері: священик звістив прихожан про закриття храму, і богомільні бабусі заночували на церковних лавах; наспіли на вантажівках солдати, зірвали з образів вигаптувану янголами парчу, вивезли до райцентру мовчазних бабів, добре цитьнули, та й по всьому; — сошейка під каблуками туфлів обзивалась весільними дзвониками, тяга вихоплювала іскри з димаря, пилок соняшників заколисував теплою віхолою під грибком на Зоїному дворі, між яблунь над вуликами недоторкано сохла білизна, бив на сполох цвіркун, і привіконна світлінь яснила отаву на комірі блузки, чувся сміх на стурбований батьків голос, рип ліжечка, звідки перекладала доньку на свою постіль; на околиці хтось неголосно награвав на гармошці, і, приставши до гурту з надпитою банкою, з щедрою закускою на колоді, згодом підспівував "я не смутна, не сердита, бо я з ночі була бита"; осінь заходила, а сором боронив зітхнути: це ж знову вдома, де охмелілі від багнових суцвіть бекаси ширяють, нагадуючи мекання тремом розчепірених стернових крил, де сіра чапля годинами випантровує здобич, і, віддзеркалюючись чорним чубом, збиваючи лапами брижі, маліє фіалкою з гнучким стеблом тонкої шиї, де неосушені ще озера, окрилені серця поліського краю, женуть до лісових коренів листяну кров кожного вересня; окрай лісу безодня з кришталевим дзвоном джерел, осріблені пісні водяних товщ вигойдують зачарованих сонних метеликів на татаринні, по селах молодь, боячись глянути за кригу вікон і пам’ятаючи чуте від прадідів, що на місці прірви пишалася церква о кількох маківках, які проковтнув трус землі, на рипучих ліжках мліла від скрадного шалу в безсиллі насолодою збутись тривоги;
бабця обскубуючи під плотом нагідки, буденно зраділа; "о, якраз обкосиш межу, бо геть забур’яніла"; поки до рейки виклепував косу і стріпував іржу на колінах, знайомо запахло димком керогаза і здьором у розігрітому щавлевому борщі, обідаючи, слухав, ніби до матері засватується Антон, ще ветхого завіту парубок, по калюжах до суглинку примерзав, доскіпський, уїдливий, ласий на крадене та на хмільні пригоди вантажник паливного складу, батько Степана, — за вигоном бовванів ліс, звідки ріка гнала по течії вузлакуваті корчаки, гіркоту глиці, обламані стебла приворож-зілля з дівочих рук, що мили в струмках крохмалисте туге коріння, — слідом за харчанням комбайна по завулку огніздився бензиновий пах, почувся регіт дядьків, які з кишень комбінезонів витрушували копійки, сунули до кооперації, і безталанний дзвін чомусь нагадав бабі старшого онука Миколу, котрий підпасав череду на галявині, ріка пересохла, оклени лопотіли по мілизні, довга, замазана мулом гадюка здалася в’юном, що, обмотавши правицю, жигонув вище ліктя, а хлопець трусив рукою, янчав од жаху, потім до пухлини клали товчені ракові шийки, миколайчиками від переляку поїли; з сичанням погасло полум’я керогазу, і Андрій попросив розказати про рід Холоднючки Зої, знаєте, ба’?
диво що так, то слухай: на горі пан Рачковський жив, коли ж почали присікуватися, стара Холоднючка відкупила в нього корову Саньку, така мура, дійки, як морквини, удойна вопшем, ми свеї первістки позбулися за першої війни, гостювати вчащали: наллють молока з пінкою, п’єм, аж прицмакуєм; пан, правда, вибравсь по-доброму; гайдабурили собі по порожніх хороминах, на стінах жовті горби, комусь приспічило, по підлозі ступаки білої глини, а Холоднюк, забула сказати, за панського конюха був, пригнав од маєтку пару гнідих коників, потягнув хомута з ремінною супонею і дзеркало, більше від хатніх дверей, боязко залишати серед подвір’я, блудний люд швендяє, що вороння по ріллі, насилу дзеркало до хліва впхав, спер на ясла, чує досвітком: корова бутить, може, здуло? господар заскакує: дзеркальні скалки по соломі іскрять, певно вздріла себе худобина, як стій та дивись обірвала налигача; а порозкошувала біднота єдиним обнадійливим сном! ще й на нові землі заперли; стара на горищі вспіла заховати сімейну фотокартку в іконній рамі, половою притрусила, наказує хлопцеві, гляди, дістанеш зі спрату, коли за новими хмарами обагриться престол диявола; по війні якоїсь суботи бачу: син той везе сліпу матір на драбиняку, людям кланяється, вдома розправила загнуті кінці фотографії, забалакувала до кожного: ти, Іване, за дівулю побився, вилами прохромили, ти, Антоніно, злягла на виселці, під повіткою похована, на цвинтарі ґрунту забракло, досі хреста на розпал обламали шинельні христопродавці, тобі Петре, впечінилася, казав, шахта, голівоньку розчерепило, назаробіткував мені сліз, чию землю з-під споду продихуєш? нехано досліпаю, прийду, звідти ніхто не дістане! доки парубок метнувся в долину за оберемком їстівної рогози, мати захолола, відспівали селом і впослі громадою послали хлопця в науку на священика, — підсікаючи на межі полин, Андрій дивувався міцноті бабуниного характеру: вік звікувала без нарікання, оберігає свою латку городу і, ледь відзимувавши в матері, тікає сюди на пагорб, мабуть, згадує пору, коли на сироватці розводила тісто в довбаних ночвах і під лляною укривачкою ставила при теплому боці плити, вдосвіта вимітала піч надсмаленим гусячим крилом, черінь кропила і посипала буханки кмином із троєперстя, саджала їх на капустяні листки, пухкими скибками обдаровувала їдців край столу з мучними променями між дощок, вишкрібала ночовки з пречистими сльозами на очах, погідний спокій ріднив сім’ю, і старший спаковував хліб на дорогу, вирипував кминну теплінь всепрощаючої злагоди, і чоловіки мало різнилися від жінок пошуком ласки, забували стару в безголосій хатині, забували себе по запійних бараках, на випадкових простирадлах, що пахли однаковим відчаєм лободи, по плацкартах, де гармошки між тамбурів скиглять снігом і димом, вічним запізненням і дрижаками злопригод, ганебним горем і сміттям на совку провідника в затяганій майці під кітелем: довічно прощальні вагонні марші з цинковим присмаком крові, з смердотою пітних гонуч, коли знають, чим бити, випалювали крик повернення в горлі, доки вдихнеш на вокзалі знайомий дух від хлібних ящиків на пероні і помітиш далеку приреченість грози, що наповзає на півнячі гребені каштанів над станцією.