18
На подвір’ї лікарні кущився глід, і гнані мороком, вогняні вітрила міста вабили Ігоря, що в умивалці поділився сигаретою з дияконом Володимиром, котрий, розчесавши пальцями бороду, плів золоту рибку з капельниці, "світ охоче підштовхує на самоспалення, це його обов’язок, облиш і подумай: ніщо так не позбавляє волі, як жалі й нарікання", кахлі віддзеркалювали розламані на переніссі окуляри з мідною дротиною, сиві брови, терплячу, впевнену постать чоловіка, який, виступивши за автокефальну церкву, вважав, що з удячністю слід сприймати випробування долі; можливо, сил додала розповідь про втому одного священика, котрий до пекарні сторожувати став? — диякона, Тараса й Ігоря ріднила вразливість, хоча художника, бувало, смішив оцей білявий, повільний в думках і рухах, "марнота викохує земного раба", Володимир, що спалахував за розмовою про спокусливий розум, цю подаровану скептикам забавку сатани, про відбиті червоногранітним склепінням кроки: повільні секунди апокаліптичного годинника, якого зупинить вихор нового літа; смішив і отой кремезний, защетинений Тарас, що за лікарняного довгочасся відпускав бороду і гордився хворобою, котра наближала до геніальності, великий прихильник більярду, анек— дотів і перцівки з пелюсткою, зводив підборіддя над лівим плечем і мітингував про кіно, чия молода кров, ожививши Єлену, врятує людство; мэка, важча від смерті й рятівного божевілля, обпікала художника, коли зводились суперечки між режисером і дияконом і вони висували його на роль судді: нікому й ніколи нічого не заборгував, дайте спокій, втома без продиху, яка людина? який слабкий подих Божий? плетіть золотих рибок медсестрам за цигарки! славте ранок прогірклої звізди, сподівайтесь на будучність, мені доволі святих і лукавих, беззахисних і сліпих поривань, дайте звільнення від судійства! — забичкувавши послиненим пальцем сигарету, художник подумав, що найлютішим ворогом є перша дружина: за допомогою друзів здала на примусове лікування, втік, тирговкнули на Донбасі, за кожну необачність мав аміназин, руки ще після Чорнобиля відсахнулись від пензля, очі відвикнули від солом’яної зливи фарб, збайдужіли, втратили здатність бачення райського, щоднини вищого, неба, бо тієї осені по Андріївському узвозі заборонили спалювати падолист, нетлінне каштанове голосіння сліпило зелену скорботу таксі, налипало на росяні лавочки скверів, безрідними ступнями торкало фіолетову біля підпор мосту каламуть і мертвіло на посіченій інеєм траві клумб, звідки двірники вичісували його граблями і натрамбовували целофанові міхи для сміттєзбиральних машин, а новий падалішній жар лип — на оголошення про радіоактивну небезпечність диму, на рейки трамваїв, на облізлого кота під трубою теплотраси: довічна марнотність оплакувала місто тієї осені, коли газети скаженіли від самовпевнення, на третьому місяці жінок розбивала кровотеча і сурмили до останнього вирію птахи; тієї осені на Шевченківській площі розгомонівся з бабусею, котра приїздила по батарейки для радіо: евакуація, машини ревуть і худоба гризе риштування, то думаєш шо, до племінниці поселили, небога вичіпила на коморі замок, квартира тісненька, не там ступнеш, не там, вибачайте, бздикнеш, то приймак неїн вовкулакою зирить, думала, думала, на серпень пішки добилася до свого села, благо мама за голодовки старцювати вкупочці брала, стежки знайомі, як сльоза, тільки бачу: багаття при дорозі іскрять, машини розсікають дим і тіні солдатів на асфальті, тако обійду боком, щоб не звертали, з’їм печива, півпачки до корзини пхну, дибаю, сонечко напече спину, то й маринатку зніму на лікоть, віддихаюсь серед вересу, а грибів! а ягід! по лісі сила-силенна, чуєш? хата лишилась защіпнута гілкою бузку, цвіт опав, це ж на Паску, четвертого травня з батьківської землі, яко з Єгипту, димонули; тісто в дерев’яних ночвах дідом взялося, пекною лопатою з підпіччя вигребла дохлих пацюків, натерла крейдою срібний оклад Заступниці, павутиння газетою обмела по кутках, спідницю празникову і два хвартухи вивисіла на паркан, по селі тихо, порожньо, землі хоч гектарів десять займай, правда, за бур’яном своя картопля пропала, з лантухом мусила човпти на поля, мішків з п’ятнадцять по льоху всипала, хвате на зиму, прости, Господи, хоч і нічийне, на серці гніт, прийде влада, присікається: злодюжила, поганяй на виселку! якось чую: літак гуде, я за манаття та в хату, згадала, що неслухняному ягняті кругом батіг; добре, дивлюсь, по бережку корова з телям блукає, вим’я забейхане, цицьки, як макогони, надумала упіймати біля гречки, та хіба зловчишся, худобина здичавіла, не збіжу ланом буйним, аж помічаю котрогось дня: теля слизло, я на степ, над тельбухами мухи зелені рояться, певно, вовчисько роздер, корова бутить, сама на подвір’я прийшла; то гички кину, то посічені гарбузи притрушу дертю, молоко пити боюсь, здою і виллю, погладжу роги, мовляв, зазимуєм разом, сіно торішнє є, підстилка є, буряків кагатець є, дамо раду; якось міліція машиною диркнула, я зроду не кланялась їм, бо перваку не тягнула, але моторні хлопці, видно, приїзджі, застояні, сільські, врубали дров, кажуть, садісь, бабушка, ай, ну, привезіт лучче керосіни на тижні, добре, кивають; картоплі чавунець наварила, цибулю з олією приготувала, жду, струсну сліпу гасову лампу, їржа в бачку шерехтить, нагадуючи листопади раптових десятиліть, надвезли цілу каністерку добра, сміються; від картоплі відмовились; впослі нову турботу знайшла: за могилами доглядаю, полин між оградок вискубу, за упокій по пам’яті прочи— таю, там швагро, там братова, там кум, там сусіди, наплачусь і благаю дождати весни, хто ж крашанок винесе на спомин світу? оце батарейки вициганила, слухатиму пісень, "Золоті ключі" буцімто, розпалю грубку, приймач давній, під образом тінь, і Україна голосить, пощо одна? Господи, гріх питати: за віщо?
Кивнувши диякові "на добраніч", художник тихо, щоб не збудити на сусідньому ліжку Тараса, поклав сигарети до тумбочки, подякував долі за смерклий день і подумав про нахрапистого режисера, який ліг на обстеження, аби зняти психіатричне клеймо, "брак сумнівів виказує слабкість таланту, хлопче, мистецтво вироджується в знущання, доказуй собі і жінці, заздрісникам і ночам, тільки сумно за тебе, засуєтишся, закабанієш", однак спогади вкотре вертали до чорнобильської осені: ще пробував розписувати храм, і баби хрестили його спину на риштуванні, пахла корковим деревом срібна чаша кагору, полум’я лампади яснило обличчя святих, коли відчинялися царські врата і художник забував за гординю, допомагав утримати над водами хрест, пальмовим віттям вистилав шлях і плів терновиння над головою, яка без свідків осилила смертельну тугу, що блискавкою облетіла людське майбуття і вітер обпік аміаком кінського поту з одежі стражників; тієї осені востаннє в тещі відвідав доньку, мріяв поновити шлюб і справді на вихідні Анна зійшла з електрички, вдавала, ніби гнітиться мовчанкою, мати обережно згукувала сім’ю до столу, дитя на його колінах дістало з піджака паспорт і цілувало фотографію, бант кумедно звісивсь на вушко, кофтина обстріпалась на рукавах, на церату налипла червона нитка, раптом вигасло світло і півнадпита тінь пляшки ховала на столі шоколад, вистуджувала в темряві тепло помади на чарці, свіча догоріла, але довго, безголосо й тривожно в свічнику палав віск, пильна зіниця вогню осліпла за мить, коли простягнув руку до плаксивого дитинчати, тільки згодом, опісля півночі з горла допив коньяк, занюхав лимонною шкіркою, хитка подвійність позбавила опертя, біла примара з притиснутим до грудей рушником двічі задихалась від наркотичного диму місяця, двічі з ранку промчалась по висілку хлібна машина, босий рибалка з черевиками на плечі грів цуценя за пазухою болоньєвої куртки, підхмелена парубота, їдучи на пиво, посеред дороги кинула трактор із пробитою шиною, забейхані гуси чалапали по дні обмілілого потоку, і бузковінь освячувала жінок на обочині, дитя з хворобливою німою усмішкою, неслухняні бабині пальці, що вив’язували з носовичка лялькового зайця — автобус рушив і над зерносховищем шибонули голуби, три постаті довго тьмяніли за обвугленими палями мосту, дитяча долоня жевріла тільки-но згашеним ґнотиком, коли без клятв, без прохань зрозумів неможливість примирення навіть під дзвонами велелюдного розпачу.