16
Після розводу, коли сонце покривавило мідь оркестру і хлопці-духовики сплюнули буряковою слиною з губ, що прикипіли до мундштуків, офіцери, відкозирявшись перед мамулуватим комбатом на бетонній трибуні, зацокотіли підківками до "кепепе", рота зліва по одному проштовхувалась між подвійних дверей до казарми, обстукувала сніг на валянках об іржаву ліжкову сіть, — до Тараса бочком підскочив рудовусий, плюгавий на лиці фельдшер, скубнув за лікоть просмаленого, затяганого об смолу бушлата: готуй пожитки до санчастини, ротний характеристику настрочив, лікар підписав направлення на медогляд, завтра вдосвіта вйо в обласну психлікарню, місяць перекантуєшся, відпо— чинеш від стройової, від нервових недомагань, повір, не кожному подібна лафа світить, принаймні це лучче, ніж підзалетіти в дисбат, ясно таршрядовий?
Переступивши льодистий поріг, крізь туман зоднаковіння Тарас помітив: хлопці, озувши в’єтнамки, нахромлюють на арматуру підшиті шкірою валянки в мітках білила, витріпують гонучі в сушарці, звідки сморідь нагадує весняний випар від жомової ями; в ленкімнаті над бойовим листком зсутулився писар, гризе ковпачок, сліпає над підшив— кою агітжурналу, в кутку молодий з оксамитового паперу ножицями вирізає літери для чийогось альбому, а на обзолочених лаврами з жовтої позлітки стендах байдуже світають погляди однопризовників, дьогтярний від басамуг лінолеум чекає мила, яке помічник днювального наструже штик-ножем у відро і після відбою гупатиме шваброю об плінтуси. В каптерці старшина довгою тичкою зняв парадку, і, наваксовуючи чоботиська, зрідка розгинаючись над запльованою підлогою умивальника, Тарас у дзеркалі помічав свою вбогу постать, куці рукави кітеля, підписану хлоркою краватку на латунній заколці: позавчора замполіт перевіряв тумбочки, під купою армійського мотлоху, під мильницею і зубною, на шараболки обламаною дідами щіткою налапав фотокартку сім’ї, загиготів приглушено; твоя подруга? дай адресу, пощупати тра! він добряче стиснув капітана за плечі, той коли не верескне: апіцера збезчестіл, харашо, днівальний, свідєтільом будіш! грамотний, борзий? повиначуєшся на дурці, доки тутай порядки наведем! — поскуб надірваного погона, блиснув по тумбочці каблуком, плюнув і на дрібні клапті пошматував фотографію жінки з немовлям біля вусатого парубка в светрі — тоді працював на документальній студії між постійної шарпанини, телефонних дзвінків і бородатих геніїв, що віталися млявим потиком руки, вічно бубніли про мистецтво, оскалюючи поіржавлені кавою зуби, а в тісному підвальчику на Подолі гості читали вірші, господар на похмілля циганив трояк, задовго до кінця місяця вибираючи квартплатню, за вікном жіночки листопадово мерехтіли на золотій парчі світла, вискляво на повороті зникав трамвай, чоловік, п’яненько покивуючи, тяг ялинку на санях і діти з солодким вереском лучили сніжками в піднятий комір його дублянки; завагітнівши, згодилась на шлюб на останньому курсі педінституту, по весні під підлогою зашкработіли пацюки, пощастило піймати в парку їжака, за шафою в закутку насипати купу листя упереміш з яблуками, таки примовкли на тиждень, а згодом, отримавши повістку, вдихаючи в кімнаті листяну пріль, відчув стражденну любов до сім’ї, підсвідоме, чим болючіше, тим упевненіше знаття дочасної втрати, здавалось, чиясь владна рука вимочалює сумніви, сподівання, творчу снагу на запах цементу по сирій ранковій будівлі, коли рука в брезентовій рукавиці холоне від кельми, — з листів довідався, що вона має розподіл до свого села, снами лихими катується: прикуси-но там язика, мати з лісу приносить кошівки губ’як, вдвох біля печі розвішуєм низочки, пам’ятаєш, як літувалось вторік на канікулах? настояне медункою і бобівником повітря на узліссі нагадувало цілющий відвар, який помалу відсьорбували з щербатого кухля? пам’ятаєш грозу в курені на прольотах при залізниці? п’ять блискавок жахнуло в трансформатор і посріблений градом товарняк повз між огнистих снопів, мені відібрало балачку, боялась криком накликати більшу біду, листя з обстріпаною каймою хурделило понад покосами, чіплялося на дроти, на обмазучені букси вагонів; пам’ятаєш суниці з сметаною? хотів зробити наливку, мені ж закортіло наїдку царського, вибач, оце назбираю, спиртом заллю, зашприцую в бляшанку, сам дідько не добере, куди старшині твому. Того вечора по роті чергував замполіт, сватав добровольців до військового училища: за кордоном поживете, подвійна платня, поспиваєтесь же на гражданці, та й жіночки липнуть на форму, да-а, — під мухою Тарас виказав за Михайла, якого при запаленні легень обізвали шлангістом, вигнали на роботу, востаннє задрімав на обмотаних скловатою трубах теплотраси; виповів за нескінченні крадіжки лез для гоління, кокард, рукавиць, записників, підшивочної матерії, за бетонну загорожу, на якій небіжчик рейзав кількість днів до наказу, відтак командир змушував стерти нємєдля, стерти неуставну агітацію; сіра й дотоді загородь зчорніла на сажистий відчай, — капітан, обпершись ліктем на спинку стільця, давав офіцерське слово подумати, антрацитовий блиск чобіт сліпив раптову відвертість, згодом по кубриках занишкло хропіння й душа полинула за Урал: грілась об вікнасте готельне полум’я, мерзла в моторошному ухканні сов на верхів’ї ялин по скелях, вмощувалась на пропахле гасом крило київського літака, німала в чеканні поліських рік, копички, котру при зльоті розкігтив шуліка, соломи по санному сліду від лісу до колгоспного двору, за хатою між горіхами гойданиці пелюшок, що шерехтять на морозному вітрюгані, перемовляються з хмільним виттям протягів на веранді, яку гості на вечорниці позбавили скла; душа нахиляла калиновий кущ до шибок, за якими при свічці, аби не зманювати лихих людей, дружина латала повзунки і злизувала з пучки кров, маля, стривожене його потойбічним поглядом, схлипувало, і Віра ногою в ловкому чобітку гойдала колиску, ворушила губами, проте пісня в грудях терпла незцілованим смутком, два бордові патьоки сльозіли грубою до піддувайла з прогорілою жерстянкою, з купкою невміло поцюканих поліняк і патрончиком помади, викинутої за непотріб; душа кам’яніла в знесиллі навіяти заспокійливий сон, загасити листопадну тривогу свічі в посудині з дрібчатою сіллю, лагідним, недосяжним теплом вабив краєчок відгорнутої постелі з соромітною духмяністю поту й духів, біль восковими окапинами твердів на солоній чаші, а вона, над духовкою розвісивши повзунки, поцілунком зігрівши армійський штемпель на замацаному конверті, задмухувала яблуневу пелюстку ґнотика і пошерх калини об крижану течію скла тих від м’якого шелесту халата, що в самоті без млосно-повільного поспіху падав на ліжкове поренче.