Надсвічена падалицею, згіркла від неопалимої тривоги ріка осеніла, і перед відправкою сповістив матір, мовляв, при місці, при спокої в світі, купив штани, палити покидаю, новин особливих катма, після армії з дружиною виглядайте, дасть Бог, дотоді брати охануться, на три сім’ї вечоринку згуляємо, ждіть; а вночі Олена плакала, згадуючи вереск котів на весняному смітнику, звідки по трубах налазила до гуртожитку пристаркувата парубота, каблуками висаджувала замки, доки хропіння вахтера на стільцях ленкімнати розлякувало тарганву і дотлівав недопалок на підвіконні; нашатирний страх ґвалтувальницьких, обкиданих заїдами, ротів змушував загодя наламувати в парку троянди, ставити квіти в графин, здригатись від кожного глумливого стуку, тиснути в кулаці замашну горловину: бачте, маю хлопця, букета приніс, одойвіт вон, кому кажу, погань; схлипувала, в передчутті материнства обіймала тугий під перкалевою сорочкою живіт, а на вихідні змотались до Києва, на Хрещатику в кав’ярні Михайла поплескав по плечі Конопляний в джинсовому костюмі, в білих кросовках, каже, пристав до одної лушпайки з готелю, хата однокімнатна, годує, остограмлює, чого ще тра? шалашовка, звичайно, трипером нагородила, оце підлікуюсь, роздеру мотюгальника суці і на Жданов звалю, на головпошту моя написала про пацанів, ростуть гольтіпаками, свиснули в школі магнітофон, пора за виховання братись, чуєш, позич трояк, візьмем зо п’ять флакончиків елексиру, то як, подруга впаде на хвіст? мовчу, розфиркався, хіба чужі, згадай-но Володаря голубів, цікаво, прикнокали чи тільки юшку пустили? ну, тримай краба, ех, забульбенили б, зняли бікс, по три пера прищепили мічурінським способом; давай хоч пивка закабанимо, вернеш нюхало? тоді порив я, когось ощасливлю, золоте врем’ячко, на коліна цибають, чутки кругом, знаєш цю приємну важкість худеньких? Боязкий від народження Михайло воскресав од жіночого заступництва, і розгубленість не штовхала, як раніше, на броварію, проте відчай розлуки пульсував єдиною думкою: вберегти глузд і, пам’ятаючи своє продовження в немовляті, яке однаково з першого дня взнає відчуженість, нагрів на газу тривідрову каструлю води, ошпарив ногу вище коліна, і, згризаючи губи, тилом долоні затискаючи крик, газетою обтерши криваву водянку на литці, знову обілляв окропом фіолетово спухирене тіло, до м’яса прокусив руку, впав горілиць і бився п’ятами об підлогу, доки наречена йшла з порожньою сумкою на плечі, — прокурор дивом відхилив справу про зумисне скалічення, хіба повірив, що білизна виварювалась і хлопчина ліктем виплеснув виварку змилин? безсонний біль зціляв читанням журналів при світильнику у вигляді лотоса, жахом дикунства віяло від сторінок: за осквернення священного дерева людині прохромлювали живіт, кілком прибивали до кори кишку і, ширяючи вогняним жигалом під ребра, змушували увихатись круг стовбура, висотувати нутрощі до погибельного кінця; а тутай відірвеш голову від сторінок і бачиш: світильник осенить пасмо волосся на ямці за вухом, припалені сльозами кінчики вій, косметичку на підвіконні, під батареєю шкарпетки на ґумових чобітках, по радіо голосить полонез, і, коли музика тихне, чути поскрип пружин за жіночим зітханням, чути стрімкий льодохід електрички за виліском, і згадаєш серпневу ніч на баштані: зорепад пухом будяків гас на ставковому чорноводді, сільські увірвителі над’їжджали на велосипедах, ліхтариками-жучками обсвічували притрушені соломою купи кавунів, навпіл розламані кружала соняшників, свої обліплені чередою кортові штани з прищепкою на лівій холоші, доки малий сторож намотував на правицю холодного ланцюга, брязкотів ним, косорото харчав, навколішки в курені гавкав на тіні, підводився з керосиновим ліхтарем на витягнутій руці і, стискаючи під пахвою держак суховил, басив у виріз благенької бобки: стій, вівчарку спущу, стій, стрілятиму, іди, йди сволота, щоб ти пішло окарач; звичайно, селяни провідали, що собаки нема й напоказ, а зранку бригадир совістив: растаку твою через коромисло, цить, када ґаваріт старший, ушивайся під три халєри, наплівать я хотєв на сльози, попереджую послєдній раз, хоч одного за полу злови, захотуємось, до пуп’янка спишем розкрадене, поняв? потім бригадники позбавили заробітку, мовляв, твоє одійшло людям, ходи старцюй по селі, так што звиняй, брат-галушка, проштрафився ти, надєлав дєлов, що й казати. Останню партію відправляли в стройбат; вдягла найкоштовнішу свою одіж: кофту зі срібною нашивкою пальми, купоросну з двома рядами ґудзиків спідницю, панчохи з люрексом, вступила в білі з метеликом туфлі, густу золотінь зачіски уквітчала мохеровим кісником, — святкове золото сережок тремтіло за посмиками таксі, що відвозило до військкомату, найрідніші долоні пестили його лице, потім рвали на клумбах оброшені айстри, засмикували блискавку на штормівці, поправляли синю з козирком шапочку, аби, квітковим терпінням обмивши руки, увібрати прощальне тепло для довгих листів; їжаки в садку визбирували останні яблука, гармошка скімлила, коли розхристаний в тільнику парубій тяг п’ятірню за карафкою слив’янки, опускаючи міхи і ще пробуючи зіграти марш на басах, вишневе дрібнолистя на вікнах пазика нагадувало великооке безсилля, коли, нігтем видлубавши сигаретний жар, Михайло пхнув недопалка до коробки сірників і ступив на підніжку, вже заощаджуючи на куриві, посмішкою показуючи на туман за автовокзалом на площі; минала страшна післячорнобильська осінь.
Взимку, страхаючись забути розповіді Михайла, перечитувала листа, отриманого впослі від матері; "заявились твої брати, довели до болєзні, звьоздочкою тру лоба і кладу по— товчену м’яту на скроні, голова репає, була в больниці, виписали, може, в одній минутині захолону, бо говорити тяжко; оце старий записує під диктовку, Толік внадився на базар, поки привезли хурою з лікарні, тринадцять хусток, що відпівальницям тримала, туфлі нові, облігації, покривало, бахрому для домовини украв, тепер купуй нове, чимось же нарадити тра; Петька побив увесь посуд, то на похмілля погнався з вилами за Толіком, прохромлю адійота, кричить, насилу сусіди вирятували, то в неділю заліз на піч, матюкається в бога, я слухала-слухала, кажу старому, не полінуйся, поклич міліцію, зараз буде тут, він тоді ни слова, бігом під ковдру і спить, от морда собача; а Толік грілку вина запхнув мені під подушку, од брата ховає, а Петька десь четвертину доп’яв, то в ноги мені підсунув, Божечко святий, де та смерть? проти суботи ніч ни спала, серце кам’яніє, думалось, якраз одійду, так нє, просліпала ангела; похорон без кінця й краю наснився, люди старі і малі, і місячно дуже, зранку украдьки один від одного повитягували з-під голови грілку, пляшку з-під ніг, замирилися буцімто, вкупі розпили, капусту жеруть, старого послали за папіросами, а тоді мало мебель не порубали; це позавтрім кінчається їхня відпустка, не відаю, чи доживу, Господи, Господи, оце, мабуть, і по всьому"; згадувала кожне Михайлове слово, щоб замирити блукальні сумніви, купила обручку за п’ятдесят копійок, немов заміжня, ходила райцентром і украдьки спроводжувала в поштарську сумку пляшки, мріючи зібрати йому на костюм, собі на вельон, карбованець до карбованця відкласти на шлюбну подорож, довго не писала про викидень і зрідка бачила сниво: при погаслих свічках налапує двері; прокидалась і думала, що життя є пробудженням у спогади, без яких вона ніхто; за північ пустозвуччя просякало дрімотою, сірів біля чайника надірваний з боку конверт і фотокартка прийому присяги, на журнальній полиці тьмяніла пляшка забутого одеколону, електробритва, сигарети "Експрес", і, засинаючи, вона вкотре забувала вимкнути жовтоцвітий лотос над ліжком.