Збоку на прогнутих сітках дрімали, однаково підмостивши долонями щоки, здитинілий обмакогонений ручною машинкою енцефалітник Жора і Михайло, поет, гордий першим стражданням, сімнадцятилітній генеральський син, якого батько спровадив на профілактику за небажання вступити до військового училища; Жора доводився лікареві племінником, його немовлям мати забула на вечірці, хмільна, розпатлана, великоока, схаменулась при в’їзді в місто, добігла до лісу, згодом дитина захворіла на енцефаліт і, пошлюбившись вдруге, мати здала до дитбудинку хлопця, котрий і тоді, і нині, коли ним опікується дядько, залишився на рівні розвитку немовляти, мамрав, бився головою об вишуруваний закуток, звідки відтягували на в’язки і змочували йодом шрамисту розтовчену шкіру на їжакуватому чолопку; за нічних чергувань лікар закликав його до ординаторської, підгодовував голубцями з літрового слоїка, а потім блатняки, обступивши вбогу в бахматій піжамі постать, мовби в забавки плескали його по спині, скубли за боки, защіпалися в туалеті і храпотіли гостинцями; "тримає Бог страждущу, чужим прокляттям надірвану душу", подумав Микола, присипляючи дьогтярну тугу, біль за ображених, зайвих друзям, собі, річкам під голубою січневою кригою, "чия ж, як не ця безневинна кров відводить десницю страшної кари?" і на плечі поета поправив ковдру, і нагадав: сірниковою голівкою на клаптях газети записує вірші, напихає зривками подушку і подеколи, розгладивши папір на коліні, для практикантів читає віршовану муку, вони хвалять, другораз обіцяють принести зошита і рейзають до конспектів про манію величі: адін, не будучи члєном СП, іменує себе поетом, проходить курс інсуліну, шизо— френік; блатні навчили в обмін на цигарки приховувати на роздачі збудливий прокопан: до піднебіння приліплювати хлібний м’якуш і, долонею плеснувши по губах, язиком ловко приклеювати таблетку до хліба, вихиляти пластмасову чарочку води, задля перевірки висолоплювали язика і пхикати на медсестру, "дайте спокій, я чесно лікуюся", пережовані з сухим чаєм порошки вивільняли від гнітючого галоперидолу, санітар зрідка витрушував напірник, на витягнутій долоні читав поезію, похмурнів від нерозуміння і носаком черевика згрібав до унітазу папірці, повчав: "пиши заново, пиши про народ, про батьківщину пиши, тоді визнають і випишуть звідси". Кихкотіли і загравали до приятелів дівчата на підвіконнях диспансеру, десь далеко на станції скімлила електричка, Микола востаннє хотів закурити, та боявся накликати гнів наглядача, і думав, "чим далі, тим більше поміркована лють, оберігаючи себе, плодитиме калік, заступників перед суддею: скільки таких, кому кожна днина — тисяча літ і кожен рік — нова вічність, повернення на круги свої, в сутінкове безсмертя".
10
Спогади пульсували липким теплом по руці: восьме літо дитині виповнилось, коли від шахти отримав квартиру, супружниця, швея в ательє мод, згукувала замовників на вечірки і доньку під’юджувала, "найдьом собі луччого папу, цей на зарплату п’є, на аванс закладає, жодного преміального гусака не обмине", гості лишали в пляшках на палець вина, щоб законний допив після зміни й не сікався навкулачки, жінка склинала день розпису, жаліла красу і, мріючи про новий шлюб, сподівалась пожертвувати чоловіком заради вовкулакуватого майора міліції; не бути ж підібраною; однак вільних майорів бракувало, він не уявляв життя без сім’ї, обіцяв повну свободу, "тільки лиши як є, інші такого не стерплять", Лариса, так звали дружину, щосварки вискляво пінила, "вайло капловухе, другий здимів би й квартиру очистив", тоді затявся покладистим характером осилити хмільну від тверезого пошуку жіночу силу, потім бридотно згадував час, коли горбатів на кухні над присохлими до підлоги зернинами кавунів, з-під холодильника вигрібав попіл, недопалки, ґудзики, в поспіху вирвані по живому, "квартира доньчина? от і правильно, дам адресу, технічкою в ательє, старенька, самотня, піддобришся, хату відпише, а що? обладнаєш під дачу, зайдемо в гості", нагнувшись, засмикнула блискавку на чобітку і здмухнула порошину з коміра шуби, — слідом за недосяжним запахом духів Микола вивіявсь на безлюддя, зиму й весну бичував, якось за стойкою пивбару забалакав до двох пристаркуватих у вельветових френчах добродіїв, котрі підбили на ґендель іконами, "по карбованцю матимеш за спродану", в підвалі на двох цеглинах лежав плямистий матрац, поролонова подушка з автомобільного чохла, на дерев’яному ящику кривавилась фотоапаратура під схожим на кетяг горобини ліхтарем: безжалісне світло нагадувало осінь, чиє підземельне серце кипіло лукавим вогнем; добродії чаклували над перепечатками церковних зразків, заклеювали плівкою слізний сум і золоті німби над головами святих, виряджали на промисел: обв’язували шпагатом портфель без защіпки, на таксі відвозили до автовокзалу, "по нових будинках не швендяй, пришиють контру, тако зриш халупину і кланяйся біля хвіртки", "портфелика для солідності під пахвою носи", він згідно покивував, і провулки, і пивбар, і алея, і газетний кіоск з "Радянською жінкою" на вітрині підкликали до побутового комбінату, "райвідділи обминай, тюрма ж не в Ялті", за вишневими верхами териконів з акаціями по схилах сокіл блиснув над степом, на голому камені сох під нещадною спекотою чортополох, і вітрисько гнав полинову імлу вкупі з маревом над курганами, звідки ледь бовваніли нові терикони, загноєні чиряки простудженої землі; врешті за шелюгами ріка запахла вільгою кропивкою на піску, риб’ячим слизом на прорвинах сітки, юшкою і вином, розхлюпаним на пеньку, та підгорілими м’ясними консервами, заспокійлива течія торгикала понтонний міст, від базару війнуло потовченими між лотків помідорами, кінським потом, солодкою пріллю обслиненого в шальці зерна, дерматином просидженої сидушки на полудрабку, повному динь, "ця дорога вивільнить від жорстокості", зміркував, прямуючи до готелю, окупованого заїзджим циганським ансамблем; при туалеті курчата пили зеленкувату воду з проламаної ґітари, ядучий пил амброзії по коліна обзолочував штани, коли брів од хати до хати: дід на ослоні їв смажену рибу з пательні і кістки кидав кошенятам, поглянув на образ і гукнув бабу, що під повіткою прив’язувала квочку до сідала-діжки, вдвох давай згадувати довоєнну ще церкву, голоси півчих на криласі, ладанний дим і стук каштанів об паперть, за брамою дзвін мідяків у тремтливих старечих кулаках; Микола пхнув червінець до внутрішньої кишені жакета, зірвав на межі і застромив у петельку жовтожарого чорнобривця, подумав, що схожий тепер на маршалка; за пустирем, за кропив’яним запустом сірів під сухим мохом шиферний дах, "напевне пустка, димар скособочений: крокви попідгнивали", проте між малиннику в’юнилась асфальтова бинда, на сходах ґанку в чорних трусах і подертій на животі майці пахтів люлькою сивий кошлатобровий господар, збоку на купі газет лежали кравецькі ножиці і хімічний тупий олівець, "от сволота, от гнидники, розперезалися, з іконками заграють, от мені, начлагові бувшому, нутро свербить вівчарок спустити, я дожду свого, туто кожен підкреслений — пшол атсудова!", зашпагативши портфеля, помітив, як старий об поріг вистукує люльку, щупкою бере з пуделка тютюн, припалює скрутнем газети і плює гірчичною слиною, і кігтить живота від сверблячки, "розсиропились, падли — де порядок? де совдепія? намігу малчать!"; за рідкозубим парканом молодиця, біліючи незасмаглими жижками, розвішувала в саду повзунки, і язичницьке дерев’яне намисто підстрибувало на її грудях, "зайди-н, хоч сметани випий, охлялий геть", на одвірок літньої кухні держаком спиралася сапа, і білобриса, кучерява, циганкувата дітлашня гайдабурила по подвір’ї, кришила до лавки хробуст, запихала в гузна метеликів сухі травини і підкидала їх над агрусом; Микола лигнув трьохкіловий слоїк сметани з хлібом, крекнув, заплющено принюхався до чорнобривця; "таку посудину вграв, видно мужчину, такий мені підійде: ану, по стромах, ач стаєнні", притупнула калошею на замурзаних дітей, що чекально усміхались до незнайомого дядька. І розпродуючи ікони, приростаючи м’ясом до постійного жіночого тепла, на трудові карбованці накупив копченої ковбаси, давай хазяйнувати: за садком викопав кібця під картоплю, виправ білий в коров’янці халат, який вона одягала на фермі, підлатав дівчатам ґумові чобітки, хлопцям вирізав по рогатці, малеча плечима відштовхувала одне одного, припалюючи йому сигарету, а жінку підстьобнула зневага за той халат, "горожанин обабнілий, тютька мокра", цокнула об хвіртку дійницею, на оборі сито бутіла череда, між дрантя в шафі винишпорив пляшку настояного на бруньках перваку, хлебицьнув до дна, пожував бруньку, з тонкого тросика зробив петлю, в хліві прилаштував її до сволока, зіп’явся над яслами, вмить світнуло: сталевий вусик розсік шкіру на борлаку, носаки туфлів гребли купу силосу, скроні випалювала гаряча свинцева кров, що чорним злитком обкипала на серці, над сечовим рівчаком роїлися мухи, зеленим дощем налазили в очі, липли на пітну, гармошкою збрижену, потилицю, мовби стоока погибель заживо оплакувала його; коли чує приглушену подорожником біганину, "дядю, Стьопка пенделів надавав за рогатку, дядь", кулак зсудомився, намотав на зап’ясток сталь, що вивихнула ліктя і вигризла м’ясо до кістки, і сморідна попона мух війнулась у віко дверей, на порозі підсмикував штани ангельськи заплаканий, веснянкуватий малюк, чиє ім’я згадував на бетонній підлозі, ледь продихуючи силосну їдь, — відтоді шість разів доприймакувався до судомної туги, на облік поставили, та й.