Ще одно цікавило Михаська: як мотоцикліст повернувся потім назад — додому? Звичайно, міліція також шукала дорогу, якою Смугастий втік, але чи знайшла — Михасько не знав. Може, злочинець чкурнув через ліс якоюсь просікою? Михасько мав намір перевірити таке припущення, але пішки стільки за день не пройдеш — а мати після тої сумної пригоди заборонила синові сідати на велосипед.
Кілька днів підряд, відразу після уроків, хлопець вирушав на передмістя, але поки не натрапляв йому на очі ніхто, хоч дрібочку схожий на Смугастого. Михасько був переконаний, що обов'язково упізнає мотоцикліста, якщо побачить його в русі. Що мало бути потім, далі — хлопчина не знав, але уперто чекав і сподівався тієї зустрічі.
Була б не така чорна та смутна причина тих пошуків — Михасько радо розповів би про них хлопцям у класі, побавився б разок з ними у "знаменитого" детектива — але ситуація була така, що розповідати нікому не хотілося, Михасько чомусь вважав, що таку справу належить здійснювати самому, що нікого не можна й не слід прикликати на допомогу.
Котрогось дня надвечір, утомлений і вже зневірений трохи, Михасько примостився на лавці у сквері, щоб подивитись, як декілька майже дорослих парубійків ганяють м'яча. Особливо виділявся своєю спритністю один худорлявий, невисокий хлопець. Він грав майже як професійний футболіст, і за ним приємно було спостерігати. Кучерява кучма світлого волосся заважала йому, кучері спадали на очі й липли до спітнілого чола, і хлопець нетерплячо змахував їх долонею, а потому таки забував зовсім про ту заваду в запалі гри. Раптом він спіткнувся, упав, а коли звівся, то невдоволено гукнув:
— Хлопці, чекайте, в мене кеди подерлися! — і застрибав на одній позі, показуючи обірвану підошву. Потім він рушив до лавки, де сидів Михасько.
— Ото біда,— бурмотів кучерявий,— дурні кеди!
— А ти роззуйся,— порадив Михасько,— хіба ж на траві босому не можна грати.
— Ще чого! Пальці позбиваю об той м'яч, хіба не тямиш? — відповів парубійко і насмішкувато глянув на порадника. Погляд його впав на причеплений до Михаськового пояса брелок, і він з неприхованим зацікавленням вимогливо запитав: — Слухай, малий, ти що там маєш? А покажи-но!
Михасько чомусь одразу підвівся, відступив на крок:
— Авжеж, так зразу й покажи?
— А чого ти злякався? Бо не твоє, правда ж? Привласнив чужу річ і тікаєш? — тон у кучерявого був досить миролюбний, зате в очах блиснуло щось неприємне, хиже.
— Чужу? А ти звідки знаєш? Може, скажеш, це твоє?
— А то чиє? Звичайно, моє. Давай сюди — і без дискусій. Чуєш?
Михасько подивився просто в очі футболістові. Отже, знайшовся. Закон парних випадків справдився. Так і є. Кучерявий. Кругловидий. Симпатичний навіть. Ніхто б і не здогадався, на що він здатний.
— Скажи, де загубив, тоді віддам,— ризикнув рантом Михасько.
— Гляньте на нього,— засміявся кучерявий.— Мале, мале, а хитре! Давай індійця, бо я не люблю дурних жартів.
— Думаєш, я жартую? — ніби намагаючись додати собі відваги, Михасько щосили затиснув у долоні брелок, усміхнувся ледь примітно, хоча мав намір відважно й голосно засміятися.— Я не жартую. Я тобі нагадаю, коли хочеш, де ти це загубив.
Дивлячись просто в недобрі, хижі очі, Михасько вимовляв слова, котрі наче самі собою вроджувалися, без його волі і без зусилля навіть:
— Я тобі нагадаю, я тобі просвіжу пам'ять. Край дороги — пригадуєш? Там звір не пройде. І птах не пролетить. А тільки червоний мотоцикл проїде і велосипед...
Обличчя кучерявого змінилося враз, звузилося, очі примружилися, наче хотіли зовсім заховатися за повіками, а водночас мали намір прошити Михаська наскрізь.
— Який птах! Що ти дурне варнякаєш? Та вдавися ти тою іграшкою, я пожартував, вона зовсім не моя!
— Брешеш! Це твій індієць, і це ти, ти, я знаю!
— Заткнися,— процідив Смугастий, забувши про геть-чисто люб'язний той, і повернувся до своїх приятелів.— Грайте, хлопці, без мене, бач обмундирування підвело! — сказав він і дуже поволі, спокійно, аж надто спокійно пішов геть. Михасько рушив за ним. Це було так само, як перед тим із словами, які вій вимовляв помимо власної волі — або ж ні, вимовляв так, ніби знав їх віддавна і тому мусив сказати. Смугастий увійшов у браму. Михасько ступив слідом. Він не міг відпустити злочинця, хоча й не знав, що мав далі чинити. Смугастий рвучко спинився.
— Слухай, синку,— сказав він тихо й озирнувся,— раджу тобі забути все: і де індійця знайшов, і де мене зустрів. І не базікай про... птахів, бо...— він швидко й спритно, наче фокусник у цирку, підкинув щось на долоні, й Михасько побачив блискучого ножа.
— Ти хлопчик тямущий, правда? — з усмішечкою продовжував Смугастий.— Тобі двічі не треба повторювати? А забавку собі залиш. Мені не жаль.
Михасько хотів, щоб Смугастий пішов перший, бо сам не міг ступити й кроку. Ноги паче поприлипали до землі, а в горлі застряг огидний, давкий клубок. Повернутися спиною й піти? Піти? — але він не міг повернутися спиною, він ступав, спотикаючись, назадгузь і дивився не в очі Смугастому,— на його широко розчепірену долоню, на якій лежав ніж, дивився Михасько. Уперше в житті Михасько спізнав справжній, непереможний, безнадійний страх.
І коли все ж вийшов з брами в день, на люди, у гомін, у світло, він відчував і далі гидкий холодок у грудях. Тепер це бридке почуття підганяло бігти якнайдалі звідси, та ноги тяглися поволі, ступня при ступні, і страшно було озирнутись, а водночас хотілося знати, чи дивиться услід Смугастий.
Вночі Михаськові тепер спився блискучий ніж. Його підкидав на долоні Смугастий, хижо шкірив зуби, і хлопець прокидався в чорній, жахній пітьмі її утирав сльози з обличчя, боячись розплющити очі. Добре б і справді забути все, не повертатися навіть у думці до того, що трапилося, не думати про свою ганьбу, але усі паче змовилися, заповзялися на нього і тільки про те й балакали. Всіх страшенно цікавило, як це трапилося, від початку до кінця, і всіх розчаровувала Михаськова розповідь, бо її можна було вмістити в три лінійки шкільного зошита з полями.
У школу надійшли листи з міліції, з лікарні та від батьків Нелі — про Михаська писали, як про відважного героя, який не розгубився в скрутній ситуації і врятував людині життя. Листа зачитали на зборі піонерської дружини. Сам Михасько нічого незвичайного у своєму вчинкові не бачив, у тому прихвалюванні для нього звучало щось прикре й неприємне, наче він привласнив собі щось чуже, і тим чужим тепер пишається та похваляється; наче переплутали його з кимось іншим.