Тоді Максим Ковтяга опустив домовину на долівку й потягнув її в двері слідом за собою. Так домовина, скрегочучи по долівці, легко подалася й через поріг комори та через сінешній поріг посунула надвір.
Зі стріхи цяпала вода, краплі іскристо мерехтіли на сонці. Краплі талої води продзьобали сніг, біля хати він став дірчастий і мерхлий. В летючих краплях заломлювалось проміння, й несподівано спалахували золотаво-лілові, лілово-малинові летючі барви. Й від призьби, де трохи оголилося торішньої трави, пахло вогкою землею.
Заточуючись, Максим Ковтяга потягнув домовину до воріт, до санок.
Жовта дубова домовина зайняла мало не всі санки, але він не здивувався, що вона така велика. Авжеж, сам він — статури непоказної, та й дочка Марія — статури непоказної, а ти ж дивися... Оглянувшись на осяяний щедрим сонцем чорний ліс, який легко стояв під ясною блакиттю небес, він якусь мить чи то поміркував, чи то повагався, а потім, згорблено сутулячись, подався до хати.
Микола з Хащуватого знову напівлежав на подушці в ліжку, засунувши праву руку в кишеню кожуха.
— Я от...
Міцно стиснуті губи в того тремтіли, жовна понапиналися — так, наче він із останньої сили змагав свою недугу, яка так неждано скрутила.
— Я от поїду,— винувато мовив Максим Ковтяга.— И коня твого візьму, бо вже так, що без коня не можу. Треба... Ти дивися тут...
Підклав у піч повнісінько дров, аж засичали.
— Дрова нарубані є за хатою на дривітні... Грійся. У скрині сухарі і трохи хліба. В погребі картопля, у діжечці трохи квашених яблук... Борошенце в коморі, я його сховав у бочці від мишей, а згори залізною затулкою накрив...
Микола з Хащуватого слухав, мовчав, і здавалося, бляклі повіки його ось-ось наповзуть на очі. Проте понурою настороженістю на зболеному обличчі мовби хотів допитатися: та куди ж ти йдеш, куди йдеш?
І Максим Ковтяга мимоволі зронив:
— Горе в мене велике... Я б і не йшов, та горе кличе.
Ступивши в сіни, щільно причинив хатні двері, щоб не
так хутко вистуджувалось. І щільно причинив сінешні двері. На призьбі грівся кіт, ліниво мружачи теплі, наче весняні квітки, очі. Максим Ковтяга зсутулено пройшов до воріт, повільно опустився біля домовини на санки. И так сидів, не відаючи, куди й до кого їхати, бо всередині чи то вимерло й вигоріло, чи то душа занедужала смертельно.
І вже як санки з домовиною опинилися на річці, полинули по білій мерехтливій скатертині, якою було застелено кригу, значно перегодя Максим Ковтяга застеріг, що їде не в тому напрямку.
Так потонув у безбережній своїй печалі, що вчасно й не застеріг — не до Глибоких Колодязів, а від села їде.
Чому, як так сталося? Здавалося: смикнув віжками, аби мишастий кінь тюпачив до села. А може, й не смикнув? А може, смикнув віжками не праворуч, а ліворуч? Хоч би й як там було, в голові паморочилося, згадати не міг, а санки тим часом линули все далі від Глибоких Колодязів, і обіч річки змішаний ліс погустішав та почорнішав, і тепер тут починалося урочище Заярне, хоч і непрохідне, але виходжене ним уздовж і впоперек.
Таки зупинив коня, думками своїми повертаючись ближче до самого себе та до дня сьогоднішнього.
И поки отак сидів у санках неподалік від берега, кінь, норовливо війнувши короткою гривою, знову рушив.
І вже Максим Ковтяга не зупинив коня, не смикнув віжками, щоб повернути назад, а з покірливістю приреченого сидів у передку, ліктем лівої руки опираючись на ріжок домовини. Либонь, він таки сам подався по річці саме сюди, в урочище Заярне, бо інакше б кінь не звернув. І вже не так здогадувався, як добре знав, чому підсвідомо направив сюди коня й куди оце їде.
Таки в урочище Заярне.
Перегодя понад лівим берегом виросла гора, яка віддалеки виднілася пласким горбом; подекуди незаліснена, зовсім лиса, для чужого ока вона могла б видатися покритою біло-жовтим снігом, але то був не сніг, а глина та крейда, що з глибини виступали на земну поверхню. Трохи далі видніла друга, трохи вища гора, схожа на першу, так само подекуди незаліснена, з біло-жовтим напиналом поміж врозкидь порослими соснами та ялинами.
Поміж ними, цими горами, лежало вузьке сідло, сюди з річки й завернув Максим Ковтяга.
В цьому вузькому сідлі була стара вирубка, стриміли пеньки, в пухнастому інеї хмарилися чагарники. Застрекотала сорока, наче подаючи комусь знак, і, несподівано появившись, тепер обіч перелітала від дерева до дерева.
Скоро вирубка закінчилася, дебелі ялини зімкнулися лавою. Весело поскрипував сніжок, наче горів-тріскав під полозками. Сорока відстала і вмовкла, тиша довкола поглибшала й потривожнішала, проте, здається, Максим Ковтяга не 'вловлював тієї тривожної лісової тиші, зосереджений у самому собі.
Зовсім близько раптом почувся свист протяжний і неголосний, наче той остережливий свист народився в пташиному горлечку, потремтів — і згас. Мишастий кінь нащулив вуха, а Максим Ковтяга скочив із саней і пішов пішки, посмикуючи 'віжки, водночас із затятим відчаєм погмикуючи спідлоба.
Попереду, на схилі гори, з високої ялини посипався сніг, наче білкою струшений чи птахами. Придивившись, не помітив ні білки, ні птахів, зате за стовбуром щось ховалося. Таки людина, бо раз і вдруге показався лікоть у зеленій куфайці. А потім із-за ялини й чоловік вийшов, стояв із автоматом на грудях, очікував, пильно вглядаючись у санчата, що наближалися сідлом міжгір’я.
З-під жовтої овечої шапки, що наповзала на брови, дивилися блакитні, як сьогоднішні ясні зимові небеса, молоді й розумні очі. Дедалі ці очі торопіли, а темне від морозів обличчя прибирало здивованого виразу.
Санки порівнялися з ялиною і зупинилися.
Здається, тільки цієї хвилі Максим Ковтяга, звівши голову з грудей, і побачив того, хто стояв з автоматом під ялиною.
—і В-ви... куди?..
Максим Ковтяга помовчав, важко вглядаючись в озброєного лісовика.
— Та ти ж, либонь, Іван Смола,— сказав.
— Ну, Іван Смола,— відповів той мелодійним голосом, що
забринів у кілька струн. ,
— То чого ж питаєш...
— Як то не питати? — здивувався той.— А ви ж пароля не знаєте.
— Нічого я не знаю...
— Ото ж бо й воно!.. То як не запитати...— Обійшовши довкола саней і уважно обдивившись домовину, Іван Смола занурив пальці у кінську гриву.— Для кого домовину зладнали?