Безголов'я

Сторінка 16 з 32

Гуцало Євген

— Агов, оркестр!

І коли Федір Маковій вибрався надвір, то Михайло, молодший із Куниць, по-дружньому гупнув його кулаком по спині:

— Забув, що гармошка не твоя?

За яблуневим садком іскрилась на сонці дорога, а по дорозі віддалялися дві постаті — Галя вела за руку малого Васька.

— Босі ж, ну, босі...— мучився Максим Ковтяга.

— По конях! — заметушився дядько Захар.— Усі по конях! Доженемо — й посадимо на санки.

— И ви з нами! — роззлостившись та від злості звуглівши губами, Василь Куниця тицьнув пальцем і на Маковія, і на Ковтягу.

Зашпортуючись у снігу, посідали на санки, рушили дорогою навздогінці за втікачами, які віддалялися.

— Грай! — загорлав Кирило Стасюк, правлячи передніми саньми, де притаковився весь їхній п’яний гурт.

І Федір Маковій слухняно заграв, хрипкий голос гармошки шарпнувся, принишк, шарпнувся ще задьористіше.

Ген попереду Галя озирнулася на цю музику, побачила їхню кінну погоню і, смикнувши Васька за руку, пішла хутчіш.

— Гей| горлице! — ринуло з сапкого реготу.— Стій!

А вони вже бігли, тікаючи.

— Скрізь тебе зловимо, пташко!

А вони й справді скидалися на двох пташок, яким не втекти, не порятуватись.

— І будеш ти наша, пташко-солодашко!

Поліцайські сани бігли дорогою, везучи регіт, хміль, страх, зброю, везучи якусь незбагненну сліпу невідворотність' і неминучість.

Знагла Максим Ковтяга зупинив свої санки, й мишастий кінь став, а Федір Маковій, сидячи на домовині, заглушив гармошку й запитав спопелілими сірими губами:

— Ну, чого?..

Ґолова в облізлій шапці впала на груди у Максима Ков-тяги:

— Все, не можу... А ти грай...

— Уже награвся.

— А я не можу дітей цькувати... Діти не звірі...

Якийсь лемент линув із передніх саней, кричали щось до них, мабуть, вимагали музики, бо тільки ж музики й не стачало на цьому сватанні...

Було видно, що ось-ось п’яний жених зі своїми п’яними сватами настигне втікачів,— і раптом Галя звернула з дороги, потягнула Васька в рів, занесений снігом. У рові трохи поборсалися, далі подерлися через зарослі дерези і, місячи невзутими ногами снігові замети в чиємусь садку, побігли поміж дерев, далі з садка вискочили на город, залишаючи на городі рвані сліди.

Звідкись понад селом майнуло жіноче, розпачливе:

— Ой, іроди... ой, дітоньки... ой, боженьку...

Голос той жіночий тремтів гострою, нелюдською мукою.

Гримнув постріл. То п’яний жених Кирило Стасюк пальнув із карабіна понад садком, у небесну блакить, пальнув для постраху та й із хмільних веселощів, які бунтували в грудях.

Галя з малим братиком своїм уже перебігли город, уже їхні хапливі напружені постаті видніли за вишнями, що чорніли від безкрайого поля. Невже побіжать у поле, у зимову безвість? Але ні, діти бігли поза городами, все віддаляючись, уже скоро мали й зникнути за горбком на околиці.

Понад селом линув жіночий розпач:

— Летіть, лебедятонька... летіть, пташеняточка...

День для Максима Ковтяги знову потьманів, бо й з очей сочилися сльози, як ото сік сочиться навесні з надрізаного дерева.

З гострим посвистом полозків підкотилися поліцайські сани.

— Де музика? — надщербленим металом задзвенів голос Василя Куниці, старшого з братів.— Чому заснула гармошка?

Федір Маковій понуро сидів на домовині, спідлоба глипаючи.

— Якби музика, то не впустили б дівку,— сапко сапав роззявленою пелькою дядько Захар.— А так без музики — впустили... То який же ти музикант? А обіцявся бути музикантом.

— Віддай гармошку! — раптом ревнув Кирило Стасюк, зсовуючись із саней.

— Віддай! Віддай! — закричали обидва брати Куниці.

Федір Маковій похмуро простягнув перед собою гармошку, мовляв, беріть, але Кирило Стасюк, розпасіювавшись, наче не помічаючи гармошки, репетував:

— То ти навмисне забрав гармошку! То ти навмисне не грав! Через тебе упустили Галю!

— Бо саботажник! — в три горлянки, наче в одну, видихнули всі Куниці — і два брати, і їхній дядько.

Кирило Стасюк подався до гармошки, навалюючись на .Федора Маковія, підминаючи під себе, а що той стусонув напасника гармошкою, то хряпнув дражливий, подертий звук, і брати Куниці зверескнули:

— Гармошку трощить!

І тепер вони всі навалилися на Федора Маковія, стягнувши разом із домовиною на дорогу. Той поривався звестися зі снігу, зводився навпомацки, та його били руками й ногами, били прикладами, і скоро коротке Федорове тіло тільки сіпалося на дорозі поміж санками та домовиною, а на снігу червоніли плями крові.

Максим Ковтяга намагався хапати їх за лікті, але кілька разів йому зацідили то в зуби, то в живіт, і він, опинившись у заметі, лише надсадно дихав, відпльовуючись.

А коли трохи розвиднилося в очах, виборсався з замету, почовгав до того юрмовиська, що колотилося поблизу, хекало, сопло. Погойдуючись, хотів просунутись у мішанину тіл і таки просунувся, захищаючи Федора Маковія, заступаючи його.

— Знову цей дід... І куди ти лізеш?.. У чому й дух тримається, нема по чому вгріти добряче... Ану геть!

Але Максим Ковтяга вперто ліз до розпростертого, непорушного тіла.

— Це ж людина,— хрипів.— Нащо людину так бити?

—і А за гармошку.

— Вже мене краще вбийте, ніж його так б’єте.

— Ну то май!

І його раз та вдруге огріли кулаками по шиї, аж сперло подих, і він зіпав, ухопившись руками за живіт.

— Як же... я... тепер... успію... на похорон...— ледь говорив, бо рот йому рвався від болю, обпікало болем.

— Нащо тобі ще квапитися кудись, коли тут матимеш, і квапитись нікуди не треба.

И від ударів підкошеним снопом Максим Ковтяга зламався в попереку та й звалився донизу, прикривши своїм витіпаним тілом Федора Маковія.

— Ой, боженьку... Де ти, боженьку... Чи ти є, боженьку...

Марилося чи справді чулося? Отой голос ледь долинав до

тями, сяяв пачіскою витіпаних конопель, струмував їхнім далеким сяянням, але якимось таким безмежним та далеким, наче не було того голосу.

— Зглянься, боженьку, бо мусиш зглянутись, коли ти є, боженьку... а коли немає, то однаково зглянься, боженьку...

Голос переливався, мерехтів, іскрився, наче дощ ясного сонячного дня, коли спалахує і горить кожна дрібна краплина, ллється з неба рясне й радісне цвітіння, кожен дрібненький дощовий квіт горить летючими пелюстками.