Це була проблема. Зараз ти тут, потім ти там. І все. Ніякого пересування, ніякої причини. Ти просто в іншому місці.
— Зірки холодні, — вигукнув один.
— Чому?
— Треба піти до Відповідача.
Вони чули легенди, знали перекази. "Колись тут жив народ — такі як ми! — і вони Знали. І побудували Відповідач. Потім вони пішли туди, де немає місця, але багато відстані".
149
-Як туди потрапити? — скрикнуло немовля-дев'ятнадцятий, уже сповнене знання.
— Ми вирушаємо.
І вісімнадцять зникли. А один залишився, сумно дивлячись на нескінченні простори крижаної зірки. Потім зник і він.
— Давні перекази не обманюють, — прошепотів Моран. —
Це тут.
Вони вийшли з підпростору у вказаному в легендах пункті й опинилися перед зіркою, несхожою на всі інші. Моран знайшов для неї місце в класифікації, але це не мало жодного значення. Просто вона була не така, як інші.
Навколо зірки оберталася планета, не схожа на інші. Моран знайшов пояснення й цьому факту, але вони не мали жодного значення. Це була унікальна планета.
— Пристебніться, сер, — сказав Моран. — Я спробую приземлитися якомога м'якше.
Легко перестрибуючи з зірки на зірку, Лек дістався до Відповідача, поклав його на долоню й підніс його до очей.
— Отже, ти Відповідач? — промовив він.
— Так, — відгукнувся Відповідач.
— Тоді скажи мені, — попрохав його Лек, улаштовуючись зручніше в проміжку між зірками. — Скажи, хто я такий?
— Частковість, — сказав Відповідач. — Прояв.
— Облиш, — ображено пробурчав Лек. — Міг би вигадати щось краще... Тепер слухай. Мета мого народу — збирати багрянець і згрібати його на купу. У чому істинне значення цього?
— Твоє запитання не має сенсу, — сказав Відповідач. Він знав, що таке багрянець і для чого призначена купа.
Але пояснення цьому приховувалося у більшому поясненні. Без нього пояснити питання Лека було неможливо. А Лек не зміг поставити справжнє запитання.
Лек ставив й інші запитання. Але Відповідач не міг на них відповісти. Лек дивився на всі речі у вузькому значенні, виокремлюючи частину істини й відмовляючись бачити інше. Як пояснити сліпому сприйняття зеленого?
Відповідач і не намагався. Він не був на це розрахований.
Нарешті Лек зневажливо посміхнувся й пішов, перестрибуючи з зірки на зірку.
Одна з зірок, на яку він ступив, на секунду спалахнула, потім зменшила свій блиск до звичайного рівня.
Відповідач знав. Але, щоб отримати відповідь, треба було правильно сформулювати питання до нього. Відповідач міркував над цим обмеженням, поглядаючи на зірки — не великі й не малі — саме такі, як треба.
"Правильні запитання... Расі, яка збудувала Відповідач, варто було це врахувати, — думав Відповідач. їм варто було зробити певний допуск для семантичного нонсенсу й дозволити йому виходити за межі вузьких запитань".
Відповідачеві подобалося ставити запитання самому собі.
Перед Відповідачем виникли вісімнадцять створінь —вони не прийшли, не прилетіли, а просто з'явилися. Зіщулившись від холодного блиску зірок, вони ошелешено дивилися на гнітючу громаду Відповідача.
— Якщо немає відстані, — запитав один, — то як можна опинитися в іншому місці?
Відповідач знав, що таке відстань і що таке інші місця, але не міг відповісти на запитання. Відстань була, але не така, якою її бачили ці створіння. Місця теж були, але в іншому вигляді, ніж їх сподівалися побачити створіння.
-Перефразуй запитання, — сказав Відповідач з надією.
— Чому тут ми короткі, — запитав один, — а там довгі? Чому там ми товсті, а тут худі? Чому зірки холодні?
Відповідач усе це знав. Він розумів, чому зірки холодні, але не міг це пояснити в межах понять зірок або холоду.
— Чому, — поцікавився інший, — існує правило вісімнадцяти? Чому там, де збираються вісімнадцять, з'являється дев'ятнадцятий?
Але, зрозуміло, відповідь була частиною відповіді на інше, більш містке запитання, яке ніхто не поставив.
Інший був результатом дії правила вісімнадцяти й всі дев'ятнадцять створінь зникли.
Відповідач продовжував тихо бубоніти правильні запитання і сам на них відповідав.
— Ми таки це зробили, — сказав Моран.
— Обережно, — він легенько поплескав Лінгмана по плечу, немов побоюючись, що той розсиплеться.
Старий біолог геть знесилився. Його очі глибоко запали, обличчя стало жовте й зморщилося. На ньому виразно проступали ознаки близької смерті.
— Ходімо, — сказав Лінгман. Він не хотів втрачати часу. Власне, йому вже не було чого втрачати.
Вдягнувши скафандри, вони крокували вузькою стежиною.
— Трохи повільніше, — попросив Лінгман.
— Гаразд, — погодився Моран.
Вони пліч-о-пліч пересувалися планетою, несхожою на всі інші планети, яка оберталася навколо зірки, несхожої на всі інші зірки.
— Сюди, — вказав Моран. — Легенди казали правду. Стежка привела їх до кам'яних сходів, що вели до внутрішнього дворика. Там стояв Відповідач!
Для них Відповідач мав вигляд білого екрана у стіні. На їхню думку, він був дуже простий.
Лінгман стиснув руки, щоб вони менше тремтіли. Це була кульмінація всього його життя, роботи, пошуків фінансування, переконань, аналізу легенд...
— Пам'ятай, — сказав він Моранові, — ми, напевно, будемо шоковані. Істина, ймовірно, виявиться несхожою на те, що ми уявляли.
— Я готовий! — захоплено вигукнув Моран.
— Чудово. Відповідачу, — звернувся Лінгман високим слабким голосом, — скажи нам, що таке життя?
У їхніх головах залунав голос.
— Питання не має сенсу. Під "життям" Запитувач має на увазі часткове явище, з'ясовне лише з погляду цілого.
— Частиною якого цілого є життя? — запитав Лінгман. —Дане запитання в його нинішній формі не має
відповіді. Запитувач, як і раніше, розглядає життя з суб'єктивної, упередженої точки зору.
-То дай відповідь з власної точки зору, — сказав Моран.
— Відповідач може тільки відповідати на запитання, —сумно промовив Відповідач, згадуючи про обмеження, запроваджені його творцями.
Запала тиша.
— Чи, правда, що Всесвіт розширюється? — запитав Моран.
-Термін "розширюється" в даній ситуації застосувати не можна. Всесвіт, як його сприймає Запитувач, — ілюзорна концепція.
-Ти можеш нам сказати хоч що-небудь? — запитав Морган.
— Я можу відповісти на будь-яке правильно сформульоване запитання стосовно природи речей.