— Тулися, небоже! Хоч у князевім ліжку спи, але тілько до ліцитації. Потому вже не моя воля. Потому, може, я тебе проситиму, щоб ти мене де при собі притулив.
— Добре, — скрикнув весело Іван. — Беру вас за слово. Потому я вас притулю!
Жалісливо всміхнувся Бантромій, потрясаючи Івановою рукою.
— Будемо, мабуть, або тулитися так, як два голі в одній дірявій сорочці. Ну, але ти, певно, голоден, може би, тебе чим погостити? Знаєш що, небоже? Ходімо до княжої пивниці, там у мене в однім закуточку є дещо троха приховано, то побалакаємо не з сухими горлами.
Балакаючи то се, то те, оба вони покріпилися дечим. Бантромій вишпортав бутельочку доброго вина, і вони, сидячи на порожній бочці, балагурили далі.
— Що ж ти думаєш робити, небоже? — питав Бантромій Івана.
— Не знаю ще, — сказав Іван. — Поперед усього я бажав би зробити баронові якогось доброго збитка.
— Баронові? Ти? — протягнув голосом Бантромій і видивився на Івана, як на тура.
— Може би, йому як-небудь переборщити отсю ліцитацію? — задумчиво міркував далі Іван.
— Ти? Баронові? — лепотів уже майже в нетямі з дива Бантромій.
— Так і є! — сказав Іван рішуче. — Се, думаю, буде добре. Знаєте що, дядьку Бантромію, поможіть мені в тій речі, певно не пожалуєте сього.
— В чім, в чім тобі помогти, ти, безуме якийсь?
— Розвідатися в суді, на які гроші буде та ліцитація і як би до неї приступити.
— Але з тобою, таким нехарапутним наймитом, і говорити про те в суді не будуть.
Іван, не кажучи й слова, зірвався з місця, вийшов за стінку і по хвилі явився перед Бантромієм, убраний як пан, при золотім годиннику, з товстим золотим ланцюжком, у перстенях з дорогим камінням, держачи в руці ліску з золотою головкою, далеко більшою, ніж у барона.
— Ну, а коли їм отак покажуся, — мовив, усміхаючись, Іван, — то чи схочуть зо мною говорити?
— Свят, свят, свят! — скрикнув, хрестячися, Бантромій. — А се що таке? Який нечистий в тобі сидить, Іване?
— Ніякий нечистий, дядьку, — сказав Іван, і в тій хвилі щезло з нього все його панство, — се тілько так, жарт. Так отакий жарт я хотів би зробити й баронові. Допоможіть мені, а певно не пожалуєте сього.
— Та хіба то така велика штука розвідати про ліцитацію? — сказав Бантромій, все ще не можучи охолоти з переляку і потроху підозріваючи, чи не підлазить оце під барона якась нечиста сила, щоби його взяти за старий довг. — А втім, коли хочеш, щоби я тобі поміг, то і овшім. Мені барон ані сват, ані брат. Тілько, небоже, коли хочеш приступати до ліцитації хоч би тілько на жарт, то треба в суді вадію зложити.
— Вадію? Що се за вадія?
— А якусь чималу суму грошей.
— Е, про се не турбуйтеся, се у мене найдеться.
— Найдеться? Тьфу! Ану, перехрестися, Іване!
— Що се ви, дядьку, видумали? Не вірите мені?
— Авжеж не вірю. Ну, перехрестися, бо інакше й кроку з тобою не зроблю.
— І перехрещуся, і "Отче наш" змовлю, коли вам сього треба, — сказав Іван, хрестячися, — тільки ходіть!
XIX
В кілька день після сеї розмови приїхав князь. Він не їхав до палацу, — важко йому було й дивитися на те місце, що колись бачило його панування, а тепер пропало для нього, бачилось, назавсіди. Він замешкав у маленькім жидівськім готелі, в однім покоїку, що виходив вікнами на брудне, вонюче подвір’я.
Довідавшися про його приїзд від Бантромія, Іван зараз пішов до нього. Застав князя, що одітий лежав напівсидячи на софі, курив люльку і, здавалося, ні про що не думав. Він не чув навіть, як Іван застукав до дверей, як відчинив їх і як увійшов до покою. Іван, побачивши його, зразу подумав, що попав не в ті двері: той сивий, поморщений, зламаний чоловік, ся дряхла руїна, що без думки, без виразу на поблеклому лиці лежала перед ним, кліпаючи осовілими очима — чи се міг бути князь Довгорукий, той самий, котрий іще так недавно плескав "брава" оперетковим співачкам та любувався принадами шансонеток?
Побачивши Івана, він усміхнувся слабо і махнув рукою, не зміняючи свого положення.
— Еге-ге, Іван, Іван, пам’ятаю. Добрий візник, ге, ге, але кепський слуга. Втік, ге, ге, втік від мене, але нічого не вкрав! Ні, не можу сього сказати. Ну, добре, добре! Вернув до краю? А? О жебрачім хлібі, а? Так, як і я, так самісінько! — Тремтячою рукою він повів до очей, немовби хотів обтерти сльозу, але очі його були зовсім сухі. Іван стояв перед ним, не зводячи з нього очей і не можучи й слова сказати.
— Не можу, небоже, не можу тобі нічого дати, — белендів далі князь, з трудом ловлячи обривки думок, що, мов пролітаючі чмелі, без ладу блукалися в його знесиленій голові, — голий я, голісінький, так само як ти. Все минулося. Все пропало. Моє колишнє щастя — ге, ге, небоже, зламало ногу десь по дорозі, коли спішило мене останній раз рятувати. І мої мене покинули, ге, ге! Як виклятого відбігли. Дочка пропала десь, може, втопилася... Княгиня вмерла. Під секретом тобі скажу, небоже: вона повісилася вночі над своїм ліжком, бідна жінка! Аякже! Але ми се в секреті задержали, казали, що вмерла... О, се він, той барон поганий, доконав її! Того самого дня, коли він поштою надіслав нам друковане оголошення ліцитації наших дібр — ти видів ті папери? Кажуть, що весь наш палац ними обліплений. Я не їхав туди, не хотів бачити, щоб і мені не прийшла охота так, як княгині. Бідна жінка, еге-ге! Ані словечка не сказала, ані не скривилася, але вночі взяла та й ...
Іван стояв, мов одубілий.
— Чого я сюди приїхав, питаєш? — говорив далі князь, хоч Іван ні про що його не питав. — Сам не знаю. Не хотілося гинути на чужині, як собака під чужим плотом. Ліпше під своїм. А знаєш, в Локарно — а, ти не був в Локарно? гарна місцевість! — так там колись стара ворожка казала мені: коли вас крайня біда притисне, вертайте додому, там вас щастя дожидатиме. От я й вернув, на остатнє стягнувся і вернув. Ну, ну, бувай здоров! Іван, Іван — а прізвиська так і досі не знаю. Іван-візник. Добрий візник. Розбійників батогом побив. Ага, ага, тямлю! І не вкрав нічого. Ну, ну, бувай здоров, бувай здоров!
Сумний та невеселий ішов Іван вулицею, вийшовши від князя. Ну, сьому вже нема що помагати. Сьому хіба рискаль та лопата поможе. Про дочку, очевидно, нічого не знає, а може, й чув, та не тямить. А варто б знати, де то панна Ніна обертається.