— Ні, не хочу довше жити в такім пеклі і ще й носити те пекло з собою! — сказав одного разу сам до себе Іван. — Не хочу довше носитися з тим перстенем. Не хочу бути на вид всемогущим, а на ділі невольником, на вид мати все, чого душа забажає, а на ділі не мати найпотрібнішого, без чого ані душа, ані тіло жити не може. Хоч який малий сей перстень, — додав він, оглядаючи дідів подарунок на своїм пальці, — то все-таки стався він для мене більшим тягарем, ніж усе, що я двигав колись, під час моєї служби, надавив мені тяженькі мозолі там, де би їх не надавили ніякі мішки з зерном, ані в’язанки дров. Та годі терпіти! Піду на те місце, котре вказав мені дід, і віддам йому його дарунок.
XXII
Сонце хилилося вже до заходу, коли Іван прибув на звісну нам полянку. В лісі стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бриніли і хвилювали в тіні дерев.
Десь трохи далі стрекотіла сойка, стукала жовна о сухе дерево. На середині полянки пражило сонце, розходився запах розігрітого чябрику, похилялися до сонця високі вершечки тоненьких лісових трав. Великий чорний гриб в понурій задумі стояв на гладкім голім місці під смерекою.
— Діду! Діду! Діду! — скрикнув Іван і тричі вдарив ліскою по смереці.
На той окрик затремтіли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук, розносячи їх по ярах і лісових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилі гриб пробуркався зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд, і перед Іваном став дід у своїй власній поставі.
— Ну, що ж, синашу, прийшов ти таки! — сказав дід, киваючи головою на привіт Іванові.
— Приходжу, дідусю.
— А швидко якось, небоже! Видно, не дуже смачний мій дар.
— Швидко? — скрикнув Іван. — Але ж я за, той час пережив більше, ніж у сто літах звичайного життя.
— Ну, але ж мій перстень сповняв свою службу добре? Надіюся, що не кривдуєш собі на мене.
— Та що маю кривдувати, — сказав Іван. — Добре сповнював свою службу — се так. Тілько, мабуть, служба тота не на мої плечі шита, дідусю. Не можу довше витримати того добродійства і приношу вам назад ваш дар.
— Я так і знав, що не видержиш, — усміхаючися, мовив дід і взяв перстень та застромив його собі на палець. — Ну, але що ж ти тепер будеш робити?
— Буду робити, працювати! — радісно скрикнув Іван.
В тій хвилі, позбувшися перстеня, він почув себе вдесятеро сильнішим, здоровішим і смілішим, ніж був перед хвилею. — Тепер тілько я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.
— Ну, але, може, хочеш іще дечого від мене взаміну за перстень?
— Ні, не хочу нічого! — відповів Іван. — Бо і що ж ви можете мені дати? Того, чого мені найбільше треба — щастя, внутрішнього вдоволення...
— Е, сього, небоже, я тобі дати не можу! — сказав дід.
— Знаю се, — мовив Іван. — А за все інше спасибі вам. Усе інше я собі здобуду працею, в меншій мірі, в більшій мірі, — різниця невелика. Бувайте здорові, дідусю!
— Іди здоров, синашу! — сказав дід і, закрутившися млинком на однім місці, пірнув у землю, мов той свердель.
*
Що сталося з Іваном? Здалося йому нараз, що якась важка змора, котра досі держала його в своїх лабах, відступила від нього і позволила йому віддихнути свобідно і випрямитися. Він віддихнув, підняв угору голову — і пробудився!
— А! Що се зо мною було? — скрикнув, схапуючися з пенька, на котрім сидів дрімаючи.
— Чи се сон був, чи й справді я вандрував по чужих краях?
Оглянувся довкола і побачив свою сокиру, зарубану у пеньку.
— Тьфу, щезни, маро! — скрикнув Іван. — І присниться ж чоловікові диво! Певно, я десь у таке дивне місце сокиру зарубав. Та гов, чи направду се був лише сон? Але ж, господи мій, то я мусив довго спати! Адже ж мені бачилося, що я щонайменше рік часу прожив. Ну, але що-м бачив світа, то-м бачив, хоч у сні лишень, то на одно вийде!
І, пригадавши собі всі свої пригоди, він зо страхом почав общупувати свої руки і ноги, чи справді він не є такий ослаблений, яким чув себе перед хвилею. Та ні! Богу дякувати, був здоров, сильний і молодий. І хоч усі пригоди були тільки сном, але любов до праці, котру з нього виніс, лишилася в нього на ввесь вік.
І він кинувся зараз, нарубав дров, зв’язав здорову в’язанку і, завдавши її собі з пенька на плечі, згорблений удвоє, але вдоволений сам із себе, потюпав до села.
Львів 1890 — 91.
__________________
* Добре (англ.).— Ред.
* Хто дасть більше (польськ.).— Ред.
* А шляг би його трафив (шляг — грець, удар) (нім.).— Ред.