Без праці

Сторінка 16 з 21

Франко Іван

Едвінові грозила руїна, і він, очевидно, закинув гачок на Ніну, котру вважав великою багачкою. Іванові аж страшко робилося, коли подумав собі, що ожидає сю нетямущу дівчину в руках сього чоловіка, і він постановив собі остерегти її перед тим.

— Слухай, Ніночко, — сказав він, увільняючися лагідно від її пестощів, котрі замість вдоволення і розкоші робили йому глибокий біль. — Я хотів би тебе про одну річ запитати, але дай мені слова, що не прогніваєшся на мене.

— Ну, питай, питай, ти, медведю! — сміялася Ніна, опираючися з комічною повагою ліктем на його плече.

— І скажеш мені правду?

— Се вже як мені сподобається.

— Чи то правда, чи тільки мені так здається, що тобі сподобався граф Едвін?

— Що? — скрикнула Ніна і вся спалахнула рум’янцем, мов переступник, вловлений на гарячім учинку.

— Не хочу тобі з сього робити НІЯКОЇ догани, — спокійно мовив Іван, — а тілько остерігаю тебе, що граф — чоловік не гідний твого чуття.

— Чому?

— Не жадай від мене подробиць, але прийми сю осторогу як від брата.

— А коли се тілько низьке чорнення? — вибухла Ніна.

— Я маю деякі докази.

— Сховай собі свої докази, — сказала ображена Ніна. — Впрочім, запевняю тебе, що граф мене нічогісінько не обходить.

І відвернулася, щоби відійти.

— Слухай, Ніно, — сказав Іван, не рушаючися з місця. — Ти прецінь не говорила йому нічого о джерелі нашого багатства?

— О якім джерелі? — стиха запитала Ніна і нагло зблідла.

— Адже ж знаєш, що в мене на думці. О моїм перстені.

— Нічого. Ну, або що?

— Прошу тебе, не говори йому нічого й на будуще.

— Що знов за упімнення? І чому якраз з оглядом на нього?

— Ну, так, случайно прийшло мені на думку. Міг би чоловік зовсім непотрібно бути введений в покусу.

— Ти дурень, Іване! — скрикнула Ніна.

— Зовсім не потрібно, Ніночко! Завдай собі труду зрозуміти мене! Зовсім не потрібно!

Та Ніна вже не чула тих слів, але, тирликаючи якусь французьку пісеньку, крутилася по сусіднім покою.

А коли вночі Іван, утомлений цілоденною гризотою, спав твердо в своїм покоїку, ввійшов до нього граф Едвін, ступаючи тихесенько на пальцях, зняв йому з пальця чудовий перстень і, виходячи, замкнув за собою двері на ключ. Внизу, в сінях готелю, ждала вже на нього Ніна, одягнена по-подорожньому, а слуги власне виносили величезний, тяжкий подорожній куфер.

— Ну, що? — шептом запитала Ніна.

— All right*, — шепнув Едвін. — Спить як забитий. Заким обудиться, будемо вже далеко. Ось перстень.

І Едвін вложив його собі на палець.

— Дорогий мій! Дякую тобі, — шепнула Ніна, стискаючи його руку. — Ти дарував мені нове життя, увільнивши мене від того медведя з лакейською душею.

В кілька хвилин пізніше повіз, запряжений препишною четвернею, до́чваль гнав вулицями міста, везучи щасливу пару втікачів.

XVII

Перше почуття, якого дізнав Іван, прокинувшися досить пізно на другий день, то було почуття якоїсь дивної полегші. Здавалося йому, що якісь тяжкі кайдани спали з нього, що світ нараз йому прояснився. Не знав зразу, що се значить, але швидко, доторкнувшися якось мимовільно правою рукою до лівої, почув, що нема перстеня на пальці. Зачудувався безмірно, почав пригадувати, де міг його згубити, але нічого не міг вигадати. Пустився йти до дверей, щоби завідомити Ніну про сю пригоду, але двері були замкнені знадвору. Нараз роз’ясніло йому в голові.

— А! Так ось воно що! — скрикнув він. — Справді, не ошукало мене моє прочуття! Моя Ніночка справді змовилася з тим вітрогоном! Забрали мені перстень, думаючи, що бог зна який скарб здобули! Ха, ха, ха, ха! Щасти вам боже! А ми тим часом стрібуємо, як смакує праця.

І взяв щітку, щоби вичистити своє убрання, але в тій хвилі почув, що чародійський вузлик знов зав’язується перед ним, що щось вихапує йому з руки щітку, обезсилює його мускули, — перстень був знов у нього на пальці.

— Ну, не хотів би я в тій хвилі бачити лиць їх обоїх, — промовив Іван сам до себе.

Сила перстеня зараз відчинила замкнені двері. Іван увійшов до покоїв Ніни. Покої були пустісінькі, всі коштовні оздоби були позабирані.

— Ха, ха ха! — з болем усміхнувся Іван. — Злакомилися на блискучки і втекли! Ну, певно, швидко вернуть. Піду їм назустріч.

Убравшися гарненько і поснідавши, Іван помаленьку вийшов, сів на фіакра і поїхав у той бік, куди перед кільканадцятьма годинами поторохтіли були Ніна і Едвін. Не проїхав Іван і півгодини часу, коли на гостинці показався хлопський драбинний віз, а на нім на околоті соломи сиділи Едвін і Ніна. Коли обі колісниці порівнялися одна з одною, Іван зупинив їх і промовив до Ніни, спокійно, як коли би нічогісінько в світі не сталося.

— А не казав я тобі, Ніночко, що се буде зовсім не потрібний захід? Адже ж коли ти хотіла зробити собі прогульну, то можна було сказати мені про се словечко.

— Мовчи, хаме! — в нетямі крикнула до нього Ніна. — Як ти смієш так запанібрат говорити зо мною? Я княгиня, а ти простий мужик.

— Але ж, Ніночко, — з непорушеним супокоєм відказав Іван, — сама ти казала мені так до тебе промовляти. А тепер прошу тебе, сідай ось тут коло мене. Прецінь же не ялося, щоби ти на такім хлопськім возі в’їжджала до міста, виїхавши з нього четвернею.

— Не потребую твойого фіакра! Поїду так, як мені хочеться, поруч з тим, котрому належить моє серце, котрому я віддала все... все, навіть...

— І котрий з того всього має зломаний феник! — з насміхом докінчив Едвін. — Ні, пані, я думаю, що ви справді ліпше зробите, коли повернете в обійми сього чесного і благородного братчика.

— Едю! — з виразом тяжкого докору скрикнула Ніна.

— Е, що там бавитися чутливими витребеньками! — грубо відказав Едвін. — Адже ж ви, пані, знаєте, що я голий, зруйнований. А той проклятий перстень, котрий ви казали мені зняти з пальця свойого братчика, отсе, як бачу, знов прикрашує той самий палець. А в тій самій хвилині, коли щез перстень, щезли також, як ви, пані, знаєте, всі ваші скарби і клейноти, навіть повіз і коні. Осталося нам тілько те, що я вчора не програв в карти, а сього було дуже небагато, ледве вистарчало на те, щоби заплатити за вечерю і нічліг та винаняти ось ту препишну ляндару, на котрій я вже розтряс собі всі кості. І як же ви, пані, виображуєте собі нашу дальшу подорож, нашу будущину? Мої дохідні джерела зовсім вичерпані, ви, пані, маєте тільки скарбів, що турецький святий, заробити собі також не потрафите...