– Я ніколи не сподівалась, що Видубицький монастир дасть мені стільки вражень.
– Та що ж тут особливого?
– А те, що ви розповіли про бабу Северину та про вашу Марусю. Це так страшенно мене підсилює і вливає в моє серце невисказану бадьорість і віру. В цьому ж бо є очевидна містика...
– А саме? – запитала Ноель.
Тайоня трохи поміркувала, а потім сказала:
– Не можна так швидко все це вам розповісти. Але скажу коротко. Мені здається, що ота баба Северина – це прастара Земля Українська, опущена аж до повної байдужости, інертна до всього й усіх, хто робить її своєю слугою й користає з її величезних природних багатств... Але ж вона, дарма, що зрезиґнована й відстала від поступу инших сусідніх земель, вона вперто береже свої дукачі, плахти, намиста, вірування, казки, співи, внутрішні звичаї – ці найдорожчі свої скарби, і ними прикрашає та оздоблює молодь... Так на всякий, мовляв, випадок, як і той дукач, що вона вам подарувала, а ви його берегли ввесь час і в далеких Піренеях...
– Цікаво! – сказала Ноель. – Ну, а Маруся?
– А Маруся? Маруся – це наша стихійна сила, дужа, повна миттєвої енергії, здібна до всього доброго, але оспала, чи, певніш, іще не пробуджена... Знаєте, як у тій казці про "сплячу красуню" чи сплячу царівну, що її стережуть...
– Гноми! – підказала Ноель.
– Ну, гноми. Або… ми – пігмеї..
– Ні, ні! – усміхнулась Ноель. – Не кажіть так, – і стисла Тайоні руку. – Ви й ті, що, як ви, будуть учитись, щоб полегшити долю цього люду, ви відограєте ролю того казкового "принца", як його у вас звуть? – "Prince Charmant", тобто "принца-чарівника", що ту принцесу збудить із сну…
– Це ви гарно сказали, Ноель! Але… ах! Чому б і вам не бути вкупі з нами? Адже ще ж питання: чи "ваші" Піренеї, чи, може, "ваша" Україна?..
В тій хвилині до них підійшла класова дама:
– Час додому, мої дами!
Та згадка про дім трохи запізнилась. Ледве дівчата повбігали під монастирські піддашшя, як скрізь потемніло, наче враз наступив вечір. За хвилину ж чорне кучеряве небо кинуло на втомлену землю цілі водоспади, ніби хтось грізний і нетерпеливий дуже поспішно і з великим грюкотом повідчиняв нараз усі небесні заставки. Дороги, мов окопи, виповнились ущерть, із круч летіли наділ водяні суцільні запони, а тим часом уже промите, зеленаве, ясне небо всміхалось одним кутком своїх уст до переляканої й змоклої землі. За хвилю сонце пражило, як і перед тим, а в саду, п'яному від пахощів, цілою оркестрою співали незлічимі пташки, розрадувані чи тим, що дощ прийшов, чи тим, що він уже минув... І було щось стародавнє, стихійне в тому грізному й раптовному вибуху природи. Немов блискавична згадка про минулі давні віки, коли володів цією землею ще той, скинутий з видубицької кручі, Перун.
Ноель і Таїса розлучились як щирі приятельки. Записали свої адреси, заголовки книжок, які мали прочитати за обопільною порадою, і жаліли, що вже, напевне, ніколи не доведеться зустрінутись знову.
– А може?.. Може, – говорила Таїса. – Я все вірю в те, що ліпше. Отже, вірю, що й ми здибаємося ще в залі анатомічного театру медичного факультету...
***
Зелену сукню, білу пелеринку, прюнелеві черевики скинули інститутки назавжди, безповоротно. В супроводі батьків, в елегантних візитових сукнях, одна по одній виходили вони з інститутського вестибюлю. Всі зідхали задоволено, ніби покидали не alma mater, а в'язницю для недорослих.
Ноель видавалось, що тепер, нарешті, вона матиме перед собою цілий безмежний океан часу. Щось на взірець самої вічности. А разом із тим нарешті повну волю вибрати собі щось справді гарне, щоб заповнити те велике дозвілля. Враз під час снідання почала мріяти вголос про те, що мала б тепер робити, її здоров'я значно покращало, тож могла б вона відразу приготовлятись, щоб восени вже почати поважні студії.
– Ну, якщо аж "восени", то це вже не "перш за все" – жартував тато. – А все ж таки, які мають бути ті "дальші студії"?
Єгиптологія й малярство, – відповіла Ноель, висловлюючи вже виношену думку, але додала ще: – При тому різьбарство й спів. Крім того, я ще обіцяла Тайоні взятись і за медицину.
Батько усміхався:
– А хіба тебе не цікавить астрономія? Я тобі навіть міг би зробити протекцію в Жувізі до Каміля Фламмаріона. Крім того, скажу тобі, що й будування броньовиків, як розповідав мій кузен П'єр, також – прецікава річ. Могла б і ти спробувати...
Але мачуха повернула мову в инший бік:
– А хто це така – Тайоня? Яке комічне наймення...
Ноель з'ясувала, що Тайоня – премила, розумна та ідейна дівчина, а ім'я її гарне, оспівали його великі мистці.
– Як? Єнархіялка? Попівна? – зіп'яла догори руки мачуха. – Де ж ви могли знайти таке товариство? Чи ж на те ми даємо вас до шляхетних інститутів, щоб вас там знайомили Бог зна з ким? С'est impayable! (Це ж не до заплачення!).
Ноель почервоніла. Різке слово вже було на краю язика, бо ж це вперше в житті вона почула, що когось осуджували не за лихий учинок, а за те, що він був тим, ким був. Попівна? Добре! Та ж не можуть усі родитися тільки княжними чи баронесами! І чому "піп", що служить Богові безпосередньо за себе й за людей, мусить бути гірший за тих людей?
Ноель уже не слухала дальшої мачушиної аргументації, але радісний її настрій безслідно зник. На нові жартівливі батькові запити про її найближчі пляни, відповіла байдуже й знуджено:
– Наперед муситиму зробити кілька конечних візит.
– Нарешті й від тебе почули ми розумне слово, – пристала нате й мачуха. – Завтра перед обідом між 3-ю і 5-ю годиною матимеш до диспозиції коні. З тобою поїде й мадмуазель Луїза.
Та на те було тяжко згодитись. Адже Ноель – не "мавританка", щоб не могла ступити й кроку без дуеньї, вона не може себе осмішувати, бо ж вона – вже не школярка. Але ж мачуха вперто стояла на своїм. Вона ще раз говорить, що молодій дівчині відбувати візити самій – у найвищім ступені не годиться.
Батькові спроби примирити два протилежні становища, як звичайно, не мали успіху. Але снідання вже кінчалося. Мачуха спішилася, щоб їхати до швачок до міри, і прикра дискусія сама урвалася. До Ноель підійшла мадмуазель Луїза, що в тій розмові не брала жодної участи: