Наталена Королева
БЕЗ КОРІННЯ. Життєпис сучасниці
1
ПЕРЕД ЖИТТЯМ
На рідній землі. "Джузеппе Верді".
Родинні крипти. Педагогіка.
Локомотива відсапнула ще раз, а довгий потяг здригнувся своїм торохкотливим тілом і став. Зупинка – "Київ".
Перше враження Ноель та мадмуазель Асту, її подруги, було таке, ніби потяг став тому, що на нього напала ватага страховинних розбійників. Бо ж коридори вагонів наповнились бородатими, брудно одягненими людьми, що кинулись хапати речі подорожніх. Гупаючи важкими чобітьми й відпихаючи один одного, вони намагалися якнайшвидше пограбувати свою жертву й зникнути з вагону з переповненими здобиччю руками. Один із тих бородачів ухопив також і речі Ноель та мадмуазсль Луїзи, а їм сказав за те якесь дивовижне слово, що вбилося в пам’ять, як залізна печать:
– "Чо-тир-над-цять!"
Була це загроза? А може, якийсь наказ? Чи ж і взагалі було це якесь слово зі значенням, чи беззмістовна лайка нахаби? Але ж автор того слова кілька разів ткнув собі великим пальцем у бляху на грудях, де була велика цифра "14", потім той дивний, назначений числом осібняк оглянув ще купе, заглянув навіть під лавку і, явно розчарований, що речей було мало, пішов із вагону, кивнувши пальцем пасажиркам, ніби закликав їх іти за собою.
Із инших вагонів у той самий спосіб уже вивели всіх подорожніх. Одні з них поспішно гналися за своїми грабіжниками в напрямі брудної дерев’яної будови, що мала служити за двірець, інші, як і Ноель та Асту, стояли розгублено на мокрих, дірявих дошках біля рейок. Тим часом у спорожнілому просторі виросла струнка постать у темно-синій лівреї з чорним коміром та в білих рукавицях. Виголене, мабуть, при всіх обставинах незмінне, спокійне обличчя свідчило про добре вишколеного лакея. Помітивши дівчат, що розгублено стояли біля вагону, лакей підступив до них і, тримаючи свій низенький півциліндр на рівні з грудьми, ввічливо запитав по-французьки:
– Мадмуазель де Лясерда є мадмуазель Асту?
Обидві подорожні втішились, почувши "людську" мову, і подруга враз, немов розсипала горох на бляшану підставу, – задріботіла різними питаннями, не оминувши й дивовижного "Чотирнадцять".
Та лакей лише чемно вклонився, враз знайшов назначеначеного бородача, який виявив повну слухняність, а тих, що приїхали, чемним рухом руки попросив іти наперед. У глибині перону, коли то дійсно був перон – той горбатий і подірявлений, брудний поміст, укритий мокрою сніговою кашею, – блукало кілька вбого одягнених жебраків. Десь на кінці того помосту навіть розмістилася ціла родина таких "білих циганів", як звали їх у Франції. Вони мали з собою подушки, скрині, навіть бляшаний посуд та кілька маленьких, неохайних дітей. Та не було коли роздивлятись уважніше на всіх тих дивних людей і химерні будови, бо просто до Ноель підходив знаний їй з образків і дуже їй симпатичний славний італійський композитор Джузеппе Верді. Чому Верді опинився тут? Невже вони приїхали разом в однім потязі до Києва? Певне, тут буде давати концерт, і Ноель, мабуть, піде… Але Ноель не скінчила своєї думки, бо Верді вже стояв просто проти неї й представлявся. Це був… Ноелин тато.
Дівчина хотіла кинутися йому на шию, як годилось доньці. Щоправда, не пам’ятала свого татка, бо ж таки 12 повних літ перебувала в далекому монастирському пансіоні у Франції і не бачила навіть новіших татових фотографій. Однак тато є тато. Як же його не любити й не привітати?
Але ж тато, видимо, мислив інакше. Він із преласкавим виразом узяв її руку, ґалантно схилився, щоб поцілувати в рукавичку, потім привітався з товаришкою подорожі й, узявши доньку під лікоть, попровадив "дами" до екіпажу.
Їхали саньми на високих тонких полозах тією ж жовто-сірою сніговою кашею, котру бачили на двірці й із котрої виривалось часами металеве вищання, часами разом із ним з-під полозків аж вискакували іскри. З обох боків вулиці непевно стояли безконечні небарвлені плоти або ж облогом лежали пустирі, на які Ноель дивилася здивовано й тривожно. Лише блакитна довга сітка, що вкривала впряжені в сани сірі "у грошах" коні, заспокоювала її своїм естетичним виглядом. Та й самі коні були гарні та прудкі. Заспокоював її й ласкавий, спокійний голос батька, що все ще скидався більш на Верді, як на правдивого тата. Він роз'яснював, що та жовтава імла, яка лізла в гортанку й виходила з неї парою та вже на три кроки міняла зустрічні постаті в загадкові сильветки, – зветься тут "початком весни". Що ж до мімоз та мигдалевих дерев, таких конечних напровесні, то тут їх немає зовсім, але зате пізніше рясно зацвітуть акації й каштани, і тоді стане дуже гарно. На двірці ж були не грабіжники, а звичайні "треґери", носії вантажу, і не "білі цигани", а звичайні тутешні громадяни, бо тут кожний, коли вирушає в дорогу, мусить рахувати на вельми довгу подорож і несподівані труднощі. Тому вбирається у стару одіж, бере з собою постелю, їжу та всякі подорожні запаси...
Французька мова Ноелиного тата була бездоганна, але ж одночасно була вона й дивно чужа для її вуха. Так говорили у Франції на сцені, або виголошували привітання панові президентові республіки. Але в буденному житті... хто ж таки вживає таких витончених заокруглених зворотів та врочистих слів?.. "От, була б здивована мати Марія— Анжеліка, що картала їх у монастирі за "нелітературні вислови", – думала, слухаючи, Ноель. – "Ані одного "те", ані жартівливого скорочення, ні здрібнілого ласкавого виразу!"
І відразу, ніби якесь м’яке й сумне крило часу змело з пам’яті Ноель згадку про милу матір Анжеліку... Бо це ж уже минуле, з яким скінчено остаточно й назавжди. Від цього непривітного вестибюлю київського двірця починається нове, цілком інакше життя, таке чуже й незрозуміле, принаймні, сьогодні.
Сани затрималися перед кам’яницею, яка видалася Ноель ніби витятою зі старих ілюстрованих книг. Невже ж у такому домі живуть, як у правдивому "готелі"? Замість звичайних білих стіп, що сліпили своєю біллю на сонці, замість випечених на помаранчево черепиць, бачила вона великий триповерховий будинок із блідо-жовтих, небарвлених, навіть оміткою не покритих цегол, оздоблений прикрасами зі звичайного заліза й залізною бляхою вкритий. А перед домом – вузенький хідничок, також із жовтих цегол, із високими каштанами на зовнішньому краю. Вже й тепер ці безлисті ще каштани затінюють усі вікна, а шо ж тут улітку?..