Берестечко

Сторінка 15 з 25

Костенко Ліна

Я ОПИНИВСЯ У ВЕЛИКІЙ СКРУТІ.
Минає рік — він знову за старе.
Чаплинському сподобався мій хутір.
Не оддаси — наїздом забере.

Чаплинському сподобалась Гелена.
Чаплинському сподобався мій дім.
Він все одніме — і не тільки в мене.
У всіх одніме — і не тільки він.

І треба гнати всю оту ватагу.
Звільнятись треба від того звір'я.
Якщо вже я дізнав таку зневагу,
то як живуть безправніші, ніж я?!

ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНІ СУДДІ.
Мене ж було й посаджено в тюрму.
А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,
є час про все помислити уму.

Дарма сміявся ворог мій єхидно.
І перемогу празнував. Дарма.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді — тюрма.

АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МІЙ, ГЕЛЕНА!
Уже чужа, Чаплинського жона, —
а потайки приходила до мене,
приносила у кухлику вина.

Вона йому належала з принуки.
Сама казала — силою взяли.
Як я крізь ґрати цілував ті руки,
які мені той кухлик подали!..

Я ВТІК З ТЮРМИ. МЕНІ ПОМІГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,
який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.
І я пішов на Січ.
Помчав тим самим шляхом,
що змалку знав при сонці й при зорі.

Віки з віками в небуття відцокали
у вічних ловах правди і добра.
А запорожці все сидять як соколи
на чортомлицькім рукаві Дніпра.

Приїхав я не пишним, не маєтним.
Признали враз, зібрались козаки.
Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.
І почалося. Я повів полки.

НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, —
а за свободу рідної землі!

МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ, ДАВ КОРОЛЬ.
Він ще вважав, що я його підданець.
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам — ти бранець чи обранець.

О, не забуду, доки і живу,
і той майдан, і ті дерева з інеєм.
Мені дали козацьку корогву
і привілеї з королівським іменем.

З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.
Я тішився клейнодами своїми.

Але чому — імено короля,
а не ім'я священне України?!

Гарматний грім одгуркотів і стих.
Приймав послів я у своїй господі.
Пили вино із кубків золотих,
воно було гірке мені на споді.
Я ту гіркоту заливав вином.
Пив за здоров'я їхнє. А Гелена
люльки нам набивала тютюном.
І я димів, як попіл Карфагена.

Вони не знали, що в моїй душі.
Чи вдячен я за ласку королівську.
Біля гармат стояли гармаші.
Мені не спалось. І не спалось війську.

НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?

Настав мій час, і я задав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я — вождь збунтованого хлопства.
Для мене я — замучений народ.

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.

МІЙ ДВІР В ЧИГИРИНІ, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.
Там плющ не повивав мережані альтани.
Троянди не цвіли. І часу не було
довбати в скелі голубі фонтани.

Був замок весь у прорізах бійниць.
З глибин камінних добували воду.
І замість всіх придворних таємниць
було єдине — мрія про свободу.

НЕ протирав паркети шалапут.
Не шаруділо сукнями жіноцтво.
І жоден з дипломатів, ниткоплут,
Не мав де показать своє пустомолотство.

І не було алей на променад.
Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.
При Бродах взявши сорок п'ять гармат,
я ними Чигирин ще більше убезпечив.

Були полки і зброя розмаїта.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів — як шаблею — пером!

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.

Є ЧУТКА — ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.
Грабує край, лишає пустовщину.
Яка його неправедна тропа —
щоб наступать на власну батьківщину!

Король, султан, визискувач, торгаш,
гнобитель, кат, загарбник войовничий —
то все чужі. А Вишневецький — наш.
І ось тому для мене він найгидчий.

Він од князів веде свій родовід.
Являє віть шляхетну і відому.
У нього жінка з роду Радзивілл.
У нього мати — Могилянка з дому.

Був прадід славен в нашому краю.
А цей як звір, душа без покаяння.
Я не борюся з ним — протистою!
Воно смертельне, це протистояння.

Йому тепер без мене, ясно, рай.
Нема кому із нього пір'я драти.
Повзявши намір визволити край,
О як я міг ганебно так програти?!

ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.
Не одмолю і в чорній власяниці.

У сні я переплив Дніпро.

Але чомусь причалив до гробниці.

ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.
Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.
Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся —

при владі чоловік належить не собі.

Але над ким, над ким, над ким

тепер я в світі владен?!

Самотній чоловік, я дуже безпораден.

Вже в небі зорі висіяли мак.
Дорога спить над ставом очеретяним.

Відпоясавши шаблю, ти вже так —

іще людина, але вже не гетьман.

Звикати важко. Жаль гнітить людину.
У славі й шані був я ще торік.
Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,
А вранці знову півень — кукурік!

Верба зігнулась як стара прочанка.
Невже хтось є на згарищах села?
Хоч би яка вродлива підзамчанка
Мені води у кухлику внесла.

Оце таке. Ні дому. Ні жони.
Стара фортеця. Сови. Кажани.

ЧОГО Я ТУТ? КРІЗЬ КІГТІ ЧАГАРИН
шукаю обрис втраченого храму.
Я маю свій гетьманський Чигирин.
Але мені не відчинили браму.

Я маю дім і церкву Ілиї.
Маєток маю, землю свою отчу.
Але там все нагадує — її.
Ввійти в ту браму я і сам не хочу.

ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВІКОНЦЕ МИТІ.
Згадалося життя моє — тамте!
Ружова пані в синім оксамиті,
шитво на грудях біле й золоте.

Моя Гелена… Не моя Гелена…
Я вже не мав ні вольностей, ні прав.
Ту жінку спершу викрали у мене,
а потім я оружно відібрав.