— Прошу сторонніх вийти,— ледве прориваючись через хрипоту, каже Марковський, він поняття не має, хто стоїть в залі, але він не хоче бачити сторонніх, жодного чужого обличчя не хоче він зараз бачити,— і дайте світло в зал! Чому в зал не дали світла?
— Яка гарна робота в Наталі, — каже вголос Стерницька,— вона проникла в таємницю своєї Бети, відгадала її душу.
Вимовивши вголос ці слова, артистка враз жахається їх неточності, недосконалості, вона проголосила цілу тираду — а не сказала нічого з того, що хотіла б сказати, вона невдоволена, що вимовила щось уголос.
Зате журналіст радий:
— Справді? — питає він, дивлячись на Стерниць-ку.— Ви справді так думаєте? Ви дивились щойно репетицію? Вам подобається?
Стерницька аж тепер усвідомлює його присутність.
— Дивилась, — відповідає вона. — Тільки "подобається" — не визначення рівня вистави. Говорити про подібну роботу треба зовсім інакше.
І знову пошкодувала, що сказала саме так: журналіст ніяковіє; він поняття не має, що Стерницька рада такому початку розмови, рада його запитанню про виставу. Інтерв'ю почалося. Годі було почати краще.
— їй треба відпочити після напруження, зіграти потім щось легке й радісне, але не допускати, щоб з'явилася пустота, пустка. Пустку треба негайно заповнювати, пустки не повинно бути, — пояснює вона журналістові, думаючи при тому про Наталю. — Ви теж дивитесь репетицію? Я правильно зрозуміла — ви доброї думки про виставу, так?
— Знаєте, я випадково потрапив, але що ж це таке! Я такого ще не бачив у нашому театрі, і скажіть: правда, що говорять, ніби режисер, Марковський, на-
—
ривається на якийсь скандал? По-моєму, дурість якась. Плітка чи що.
— Бога ради,— артистка кліпає, наче порошина їй втрапила в око.— Бога ради!
Газетяр знову ніяковіє:
— Вибачте, я ж... я ж певен, що це плітки... тут же сучасне мистецтво... до чого ж — балачки про скандал?
Після кожного слова він ніби ставить три крапки, і це смішить Стерницьку: високий, з густою кучмою волосся, років тридцяти чоловік, вона його досі ніколи не бачила, такий великий, дужий чоловік — і після кожного слова — три крапки.
— Ходімо,— пропонує вона, — зайдемо в кабінет адміністратора, він, я думаю, не боронитиме.
Вистава — вилущене з дійсності зерно. Дійсність — поза стінами театру, а тут —' віддзеркалення, відбиток, химера? Ні,— каже вона сама собі, хоч і має зараз можливість висловити свої думки вголос, і від неї навіть чекають, що вона висловиться вголос.— Ні, вистава — це посилення дійсності, це її утвердження, і її розтин, і її помноження, так, вони відбуваються послідовно — події в житті і в театрі, але також і паралельно, а ще — іноді театр може випередити і попередити. Літературна основа — посередині, вона зв'язує життя з лаштунками, ох, велемудра Олександро, чи не надійшов час справді заговорити вголос, він же чекає, і саме видобуває блокнотика й готовий записувати,— не треба аж так старанно, не стенографуйте,— засміється Стерницька,— адже ж не протокол — просто ми з вами розмовляємо.
— І все, що ми бачимо на сцені, діється у серцевині живого буття, і вже ніхто — після зустрічі з Наталею Верховець,— ніхто не вийде з театру таким, як був. Зміна обов'язково станеться, ви навіть не здогадаєтесь спершу, що зміна відбулася. Ми восени таки похожі хоч крапельку на образ божий,— ви знаєте, чиї це слова?
— Олександро Іванівно, але якщо можна — кілька слів про себе, адже їм усім ще далеко до...
— Та я ж про себе; про кого ж іншого? Мені дуже шкода, що вони не встигнуть зіграти виставу раніше, наприклад, в день мого п'ятдесятиріччя. І шкода, що я не граю у виставі Марковського — це й був би мій бенефіс.
— Який милий жарт!
Нарешті він поставив знак оклику в кінці фрази.
Газетяр запитав усе, що хотів запитати. Артистка відповіла, як вважала за потрібне,— і запросила журналіста на свій бенефіс.
— Тільки не даруйте мені часом мімози,— попросила вона з лукавою злістю, примружившись. — Не люблю мімози.
Журналіст поцікавився, чи може він і ці слова додати до записів у блокноті. Стерницька дозволила. Коли вони прощалися, актриса ще раз нагадала гостеві, що одразу після бенефісу — перегляд вистави "Любов, джаз і чорт".
Коли він пішов, Стерницька сіла у крісло головного адміністратора театру, крісло було м'яке, глибоке, вкрите затертим рожевим плюшем. Вона сперлася ліктем на побічню, затуливши обличчя долонею. "Ми восени таки похожі... Звичайно, що не всі, а так, хоч деякі..." — А мені й справді уже п'ятдесят, — не то здивовано, не то сумно сказала вона сама до себе,— ну й що ж тут такого, яка різниця, як це називається — бенефіс, день народження чи ще якось там?
"Ми восени... Як хочеться жити... І весь світ обняти..."
Коли б не проблема з сукнею, можна було б вважати, що вона вже готова до цієї урочистої події.
У надвечір'ї, як і вранці на привокзальній площі, співали птахи. Мабуть, шпак. Пробує голос. Крізь велике, кругле, наче ілюмінатор, вікно Стерницька побачила у театральному подвір'ї Наталю Верховець. Дівчина підвела голову — може, дивилась на хмари; може, шукала птаху, що співала.
Яка різниця — день народження, бенефіс... Вона готова до цієї події. Без репетиції готова.