Одного такого ранку Бембі забрів далі, ніж звичайно. На світанку він досяг краю рову. По той бік рову. там. де він колись жив, майнуло щось червонясте. Сховавшись у густому чагарнику, Бембі став стежити звідти. Так, там справді ходив хтось із його роду і, відшукуючи вільні від снігу місця, скуб першу зелену травицю.
Бембі хотів уже був повернутись і піти собі, як раптом упізнав Фаліну. Першим його бажанням було вискочити й покликати її, проте він лишився стояти, наче прикипів до землі. Він так давно не бачив Фаліни! Серце його гаряче забилося. Фаліна ступала поволі, чи то від утоми, чи від смутку. Вона стала схожою на свою матір. < Викапана тітка Ена",— подумав Бембі з якимсь сумним подивом.
Фаліна підвела голову і озирнулася, немов відчувши його близькість.
Бембі знов захотілось піти до неї, проте він і цього разу лишився стояти непорушно, наче не мав сили зійти з місця.
Бембі помітив, що Фаліна дуже змінилася, вона посивіла й постаріла.
"Весела, зухвала, маленька Фаліна,— думав він,—-якою гарною і спритною була ти колись!" Вся його молодість раптом ніби пропливла перед ним: луг, стежки, якими водила його мати, веселі ігри з Гобо та Фаліною.
славний коник-стрибунець, гарний метелик, бійки з Ка-русом і Ронно, в яких він завоював Фаліну. Бембі раптом знов відчув себе щасливим.
А там, по той бік рову, повільно, втомлено і сумно, похиливши голову, йшла Фаліна. Бембі дивився на неї з ніжною сумною любов'ю; йому хотілось подолати рів, що гак довго розділяв його з нею та іншими родичами, хотілося наздогнати Фаліну, гукнути її і говорити з нею про молодість, про все, що минуло.
Але Бембі тільки сумно дивився, як вона обійшла голий чагарник і зникла.
Він довго стояв так, вдивляючись у далину.
Раптом ударив грім. Бембі здригнувся.
Ударив він по цей бік рову. Не дуже близько, але не дуже й далеко. Погім ще раз і ще.
Кількома стрибками Бембі досяг гущавини. Тут він 'зупинився й прислухався. Стояла тиша. Тоді він обережно став пробиратися додому.
Старий ватажок був уже біля хижки. Він не сховався всередину, а стояв неподалік від поваленого стовбура і ніби чекав на Бембі.
— Ти чув? — спитав старий.
— Чув,— відповів Бембі.— Тричі гуркотів грім... Він у лісі.
і — Так,— кивнув головою старий і, якось дивно наголошуючи на кожному слові, повторив: — Він у лісі. І ми повинні йти туди...
— Куди? — вихопилось у Бембі.
— Туди,— суворо сказав старий.— Туди, до Нього. Бембі здригнувся.
І — Не лякайся,— вів далі старий.— Зараз можна не боячись іти до Нього. Я радий, шо можу повести тебе гуди...— Він завагався, потім стиха додав: — Перш ніж Ми розлучимося назавжди.
Бембі вражено глянув на старого і враз ніби вперше помітив, як той постарів. Голова в нього зовсім побіліла, Рбличчя схудло, а чудові глибокі очі погасли і мали якийсь гьмяний, зеленкуватий відтінок.
Бембі й старий відійшли зовсім недалеко від свого сховку, як у ніс їм ударив знайомий грізний запах, що Завжди навівав такий жах.
Бембі зупинився. Але старий простував далі, назустріч тому запахові. І Бембі нерішуче пішов слідом за ним.
Все більшими хвилями набігав той нестерпний запах, аж у Бембі перехоплювало подих. У голові блискавкою промайнула думка про втечу. Ця думка вмить оволоділа Бембі, і він, наче боячись, що не витримає, майже притулився до старого. А той, не зупиняючись, ішов далі.
— Тут! — сказав нарешті він і ступив убік.
За два кроки від них. у поламаному чагарнику, на витоптаному снігу лежав Він.
У Бембі мимоволі вихопився здушений крик. Нетямлячись від страху, він стрибнув назад і кинувся тікати.
— Стій! — почув він суворий поклик і, озирнувшись, побачив, що старий спокійно стоїть поблизу Нього — нерухомого, поваленого на сніг. Страшенно здивований і зацікавлений, сподіваючись побачити щось незвичайне, Бембі підступив до старого.
— Підійди ближче, не бійся,— мовив той.
Він лежав, повернувши набік бліде, . голе обличчя. Трохи осторонь на снігу валявся Його капелюх, і Бембі, що не мав ніякого уявлення про капелюхи, вирішив, що Його жахлива голова розкололася навпіл.
На оголеній шиї браконьєра зяяла рана, ніби маленький червоний ротик. З рани ще капала кров і, розтоплюючи сніг, розпливалася широкою калюжею.
— Ось ми стоїмо біля самого Нього...— тихо сказав старий.^— Чом же Він не загрожує нам?
Бембі дивився на Нього, чия постать, ноги, шкіра здавалися йому загадковими й жахливими. Бембі дивився в Його нерухомі тьмяні очі й нічого не розумів.
— Бембі,— мовив старий,— пам'ятаєш, що казав про Нього Гобо, що казав собака і в що сліпо вірять лісові мешканці? Пам'ятаєш?
Бембі був гакий приголомшений, що не міг і слова промовити.
— Тепер ти бачиш,— вів далі старий,— бачиш на власні очі, що Він лежить на землі, як хтось із нас. Він не всемогутній, як здається мешканцям лісу. Він такий самий, як і всі ми. Пам'ятаєш, собака твердив, ніби все. що живе й росте в лісі,— від нього? Це неправда. Він, як і ми, знає і страх, і злидні, й горе. Він може здолати таких,
як ми, але ось і сам лежить на землі, беззахисний, нерухомий. То чому ж Він долає нас, чому Він дужчий за нас усіх? Тому, що Він — великий борець! Ми, олені, мусимо навчитися так любити життя, так боротися за нього, як Він! Старий замовк.
— Ти зрозумів мене, сину ? — по хвилі спитав він.
— Так,—тихо відповів Бембі.— Хто любить життя, той мусить боротися за нього.
— Тоді я можу спокійно піти від тебе,— сказав старий. Він повернувся й рушив уперед. Бембі пішов слідом
за ним. Біля Високого ясена старий зупинився.
— Далі не йди за мною, Бембі,— спокійно сказав він.— Моя година настала. Лишилося тільки знайти місце, щоб зустріти свій кінець.
Бембі хотів щось сказати.
— Ні,— перебив його старий.— Ні... Кожен повинен на самоті зустріти свою останню годину. Прощай, сину мій... я дуже любив тебе.
Цей літній день народився вже з світанком. Не було ані вітру, ані ранкової прохолоди. Здавалося, що сьогодні сонце зійшло раніше, ніж звичайно. Поспіхом зіп'явшись на небо, воно, мов велетенська пожежа, охопило його сліпучим полум'ям.
Роса на лугах і кущах умить випарувалась; порепана земля мліла від спраги. Проте в лісі ще панувала тиша. Тільки час від часу чувся сміх дятла та безперестанку туркотіли в невтомній ніжності голуби. Бембі стояв на невеличкій галявині, захованій у непрохідній гущині.