І Бембі промовчав.
Якось Гобо сказав йому: І — Ти знаєш, іноді мене дивує, що тут, у лісі, я їм, коли кочу і де хочу.
І — Чому це тебе дивує? Адже ми всі так робимо! — це зрозумів Бембі.
І — То ж ви, а то я,— бундючно сказав Гобо.— Я звик, щоб мені приносили їжу і кликали мене їсти.
Бембі співчутливо подивився на Гобо, потім глянув на ітку Ену, Фаліну й Марену. Проте вони всміхалися, захоплені відповіддю Гобо.
І— я гадаю,— мовила Фаліна,— шо тобі. Гобо, важко буде звикнути до зими. В нас тут узимку немає ні сіна, ні ріпи, ані картоплі.
— Це правда,— замислено відповів Гобо.— Я про це якось не думав. Не уявляю собі, що тоді буде. Просто жах!
Бембі спокійно сказав:
— Нічого жахливого в цьому немає. Звичайно, буде важко.
■— Ну,— хвалькувато мовив Гобо,— якщо мені буде дуже тяжко, я просто знов піду до Нього. Чому я повинен голодувати? Я до такого не звик.
Бембі мовчки повернувся і пішов геть.
Коли Гобо залишився наодинці з Мареною, він заговорив про Бембі.
— Він не розуміє мене,— сказав Гобо.— Думає, що я все ще дурненький, малий Гобо, який був колись. Він ' Д°сі ніяк не змириться з тим, що я став не такий, як усі. Далась йому взнаки ця небезпека! Бембі, звичайно, бажає Чеиі добра, але зовсім не розуміє, що небезпека існує для вЮго й таких, як він, а не для мене!
Марена завжди погоджувалася з ним. Вони любили °№е одного й були дуже щасливі.
— Ніхто так не розуміє мене, як ти,— казав їй Гобо.—
чайно, скаржитися гріх, мене скрізь шанують. Але ти
Роздаю їм, який Він добрий, а вони слухають і хоч, може,
*е думають, що я брешу, проте все-таки вважають Його
Ч'ашним!
ЧаРена.
умієш мене найкраще. А решта... Хоч скільки я розпо-
завжди вірила в Нього,— мрійливо сказала
— Так? — байдуже мовив Гобо.
— Хіба ти не пам'ятаєш, що я говорила того дня, кола ти залишився лежати на снігу? Я сказала, що настане час і Він прийде до нас у ліс, буде гратися з нами...
— Ні,— сказав Гобо.— Цього я не пам'ятаю.
Минуло кілька тижнів. Якось на світанку Бембі з Фаліною і Гобо з Мареною зустрілися в рідному чагарнику неподалік від лугу. Бембі з Фаліною щойно вернулися з прогулянки; поминувши старого дуба, вони стали шукати собі місця для відпочинку й тут зустріли Гобо та Марену. Гобо саме хотів іти на луг.
— Будь краще з нами,— сказав Бембі.— Ось-ось зійде сонце, зараз ніхто не виходить із свого сховку.
— Дурнипі,— посміхнувся Гобо.— Хай не виходять, а я піду.
І він рушив з чагарника. Марена подалася за ним. Бембі з Фаліною залишилися.
— Ходімо! — сердито сказав Бембі.— Хай робить, що знає.
Вони хотіли вже йти далі.
Та раптом з того боку лугу долинув різкий, застережливий крик сойки.
Бембі враз повернувся й кинувся слідом за Гобо. Він наздогнав його і Марену майже біля дуба.
— Чуєш? — гукнув він.
— Що? — здивовано запитав Гобо.
Сойка знову різко закричала, вже з іншого боку.
— Невже ти не чуєш? — сказав Бембі.
— Ні,— спокійно відповів Гобо.
— Це небезпека! — пояснив Бембі.
Та ось голосно заскрекотала сорока, за нею друга, поті третя. Ще раз закричала сойка, а високо в повітрі закарк" ли гави.
Тепер уже й Фаліна почала просити брата:
— Не виходь, Гобо! Там небезпечно!
Навіть Марена стала вмовляти його: _ г
— Будь тут. Гобо! Заради мене побудь сьогодні П Адже там небезпечно!
І
Та Гобо тільки поблажливо посміхався:
— і Небезпечно"!.. "Небезпечно"!.. Яке мені діло до тієї І^ебезпеки?
І враз Бембі запропонував:
— Принаймні, хай тоді спершу вийде Марена, щоб ми Цоч знали...
Не встиг Бембі доказати, як Марена вже вискочила гущавини й кинулася вперед.
Всі троє стояли й дивилися їй услід. Бембі й Фаліна — втамувавши подих, Гобо,— всім своїм виглядом показую-м, що вважає їхнє бажання безглуздим, але терпляче задовольняє його.
Вони бачили, як Марена повільно, боязкою ходою, ви-фко підвівши голову, оглядаючись на всі боки і обнюхуючи повітря підходила до лугу.
1 Раптом вона обернулась, високо підстрибнула і, як вітер, помчала назад, у гущавину.
1— Він!.. Там Він! — шепотіла вона, тремтячи й задихаючись від жаху.— Я... я бачила Його... Він стоїть там... біля вільхи...
І— Тікаймо,— крикнув Бембі.— Мерщій тікаймо!
— Тікаймо. Гобо! — почала благати Фаліна. І Марена ледь чутно прошепотіла:
— Прошу тебе, Гобо, тікаймо... прошу тебе... Але Гобо не зважав.
1— Тікайте, якщо вам так дуже хочеться,— сказав він.— Хто вас тримає? А я піду й привітаю Його! Спинити Гобо було неможливо.
Бембі, Фаліна та Марена залишилися в чагарнику з жахом дивились, як Гобо підходив до лугу. Вони не ^огли зрушити з місця, вражені самовпевненістю Гобо 1 охоплені страхом за нього. Гобо спокійно стояв на лузі і поглядом шукав вільху.
він радісно підвів голову — певно, побачив Його. Саме миті вдарив грім.
Гобо ніби підкинуло вгору, він рвучко обернувся і непев-
стрибками кинувся назад у ліс. Коли Гобо досяг чагарника, Бембі, Фаліна й Марена ще
яли непорушно, скуті страхом. Гобо, важко дихаючи.
""ми.
нув їх і. не тямлячи себе, помчав далі. Тоді вони по-
вернулись, наздогнали Гобо і, взявши його в коло, побіглц всі разом у глиб лісу.
Та за хвилину Гобо впав.
Всі миттю зупинилися. Марена біля Гобо, Бембі з Фалі, ною трохи віддалік, готові щомиті кинутись навтіки.
Гобо лежав з розвернутим боком, стікаючи кров'ю. Він кволо підвів голову:
— Марено... — насилу вимовив бідолаха,— Марено... Він не впізнав мене... — І замовк.
У кущах на узліссі щось грізно зашуміло. Марена нахилилася до Гобо:
— Він іде! Він іде, Гобо! Вставай, ти повинен устати! Гобо ще раз спробував підвести голову, але тільки сіпнув
ногами й затих.
З тріском і шелестом розсунулися кущі, і вийшов Він.
Марена побачила Його зовсім близько. Вона тихо від-ступила назад і кинулася в густий чагарник, доганяючи Бембі й Фаліну.
І
Біжачи, вона ще раз обернулась і побачила, як Він нахилився над конаючим і схопив його.
Потім почувся скорбогний передсмертний крик Гобо.
Бембі був сам. Він ішов до річки, що тихо бігла поміж очеретом і старими вербами.
Відколи Бембі вибрав самітнє життя, він дедалі частіше приходив сюди. Тут було мало стежок, і він майже ніколи не зустрічав нікого з своїх. Бембі дуже змінився останнім часом — став суворішим і похмурішим. Він і сам не розу-■ів, що з ним діється, та, власне, й не думав про це. Лише Інколи його полонили якісь плутані думки, і тоді йому здавалося, що життя стало тяжчим і безрадіснішим.