Щасливі, вони пішли разом у ліс.
Якось вони вирішили розшукати галявину, де Бембі востаннє зустрічав старого ватажка. Бембі завжди захоплено розповідав Фаліні про нього.
— Може, ми знов його зустрінемо. Мене так тягне до нього.
— Це було б приємно,— легковажно сказала Фаліна.— Мені б хогілося з ним побалакати.
Але вона казала неправду. Хоч як їй було цікаво, та вона побоювалася старого.
Світало, ось-ось мало зійти сонце.
Вони тихо йшли густим чагарником. Недалеко від них щось зашелестіло. Вони завмерли на місці, пильно вдивляючись у зарості перед собою. До галявини, розсовуючи кущі, повільно крокував могутній олень. У сірій вранішній імлі він бовванів велетенською тінню.
Фаліна мимоволі закричала. Бембі також злякався і трохи не закричав, та вчасно поборов себе. Але голос Фаліни лунав так жалібно, що співчуття перемогло в ньому страх.
— Що з тобою? — ласкаво прошепотів він, хоч голос його тремтів.— Що з тобою? Він нам нічого не зробить!
Але Фаліна не вгавала.
— Ну, не хвилюйся так, кохана,— втішав Бембі-— Смішно завжди їх лякатися. Врешті, вони ж нам рідня.
Але Фаліна про таку рідню й слухати не хотіла-Вона стояла як укопана, не зводячи очей з могутнього оленя, що безтурботно йшов собі далі, і все кричала.
— Ну, заспокойся! — благав Бембі.— Що він про нас подумає!
— Хай думає, що хоче,— вигукнула Фаліна і знов завела:— О о о! Ба-о!.. І як можна бути таким великим-Ба-о! — І на умовляння Бембі лише кинула:— Дай спокій... Я не можу інакше! Ба-о! Ба-о! Ба-о!
Олень зупинився на галявині і заходився ласувати соковитою зеленою травою.
І Бембі переводив погляд із схвильованої Фаліни на {Покійного оленя, і його охоплювало якесь нове, невідоме цочуття. Втішаючи Фаліну, він подолав свій власний страх і тепер докоряв собі за те, що колись, бувало, розгублювався, стрівши когось із оленів-велетнів. І — Це ж просто соромі —рішуче сказав Бембі.— Ось я піду й познайомлюся з ним.
щ— Не смій! — закричала Фаліна.— Не роби цього! Ба-о! Щоб не було лиха! Ба-о!
— Я неодмінно це зроблю.— заперечив Бембі.
Бембі ображала й принижувала зарозумілість оленя-велетня, що спокійно ласував травою, не звертаючи ніякої уваги на крик Фаліни.
1— Я йду до нього,— повторив він.— А ти заспокойся! Ось побачиш, нічого не трапиться. Почекай тут.
1 він справді пішов. Але Фаліна не стала чекати.
На це вона не мала ні охоти, ні сміливості. Фаліна повернулася і з криком утекла геть — все, на що вона зараз була здатна. Ще довго лунало її: "Ба-о! Ба-о!"
Бембі й сам охоче побіг би за нею. Але це вже було неможливо. Набравшись сміливості, він рушив уперед.
Крізь гілля він добре бачив оленя, що стояв на галявині, низько схиливши голову. Серце калатало в грудях Бембі.
Олень-велетень високо підвів голову, глянув на Бембі й байдуже відвернувся.
Кожен рух його здавався Бембі гордовитим і зарозумілим. Особливо не сподобалося Бембі те, що олень-велетень не хотів його помічати, ніби крім нього самого на галяві більш нікого не було.
Бембі розгубився. Він вийшов на галявину, збираючись неодмінно погомоніти з оленем-велетнем. "Доброго ран-Ку* — хогів він сказати,— мене звуть Бембі. А як ваше Ім'я, шановний?" От і все! Справа здавалася дуже "Росток), а вийшло навпаки. Що з того, що він прийшов СІ0Ди з добрими намірами. Бембі й не хотів здатись ^вихованим, коли отак безмовно стоятиме, і боявся ""чати розмову, щоб не бути настирливим...
Незнайомець був такий величний і байдужий... захоп-^"вав і водночас пригнічував Бембі.
Марно він намагався позбутися цього почуття, марн0 весь час казав собі: "Чого я бентежуся?.. Я ж не менший за нього, я такий самий, як і він!"
Ніщо не допомагало. В глибині душі Бембі знав, щ0 він таки менший за оцього свого родича. Куди менший. У Бембі так було тяжко на серці, він ледве втримався, щоб не повернутись і не піти геть.
Олень дивився на Бембі й думав:
"Який гарний юнак... Просто чудовий... Такий вродливий і стрункий... А як тримається... Проте не треба так пильно роздивлятись його, бо він ще збентежиться".
І знов став дивитися кудись повз Бембі.
"Який гордовитий погляд! — думав Бембі.— Якої він високої про себе думки! Це жах!"
А олень міркував:
"Я б охоче з ним погомонів. Він гакий славний... Яке безглуздя, що ми ніколи не розмовляємо один з одним!" І олень замислено глянув кудись удалину.
"Я для нього ніщо,— думав Бембі.— Ці панове завжди поводяться так, немов крім них на світі більш нікого не існує".
"Але про що б я з ним розмовляв? — міркував олень-велетень.— Я не балакучий, ще скажу якусь дурницю й тільки осоромлюсь перед ним... Адже юнак, мабуть, дуже розумний".
Нарешті Бембі зважився поглянути просто на оленя-велетня.
"Який він чудовий!" — у відчаї подумав Бембі.
"Ні, мабуть, нехай іншим разом",— подумав олень-велетень і рушив геть, невдоволений, але, як завжди, прекрасний.
Бембі сумно дивився йому вслід.
Ліс парував під гарячим промінням. Тільки-но зійшовши, сонце поглинуло всі хмари на небі, не залишило навіть найменшої, і тепер стало єдиним володарем безмежної, збляклої від спеки блакиті. Над лугами й верхів'ями дерев повітря тремтіло прозорими хвилями, наче над полум'ям. Не ворушився жоден листок, жодна травинка. Мовчали пташки, поховавшись між листям. Спустіли стежки й дороги в лісі: жоден звір не виглядає о цій пор1 зі свого сховку. Заллятий сліпучим світлом, ліс притих, щов зачарований. Земля, дерева, куші й звірі — все принишкло під млосним подихом спеки. Бембі спав.
Цілу ніч, сповнений щастя, він гуляв з Фаліною, іНгстував з нею аж до світанку, забув навіть попоїсти. І на ранок так сг-імився, що вже й голоду не відчував. Очі в нього злипалися. Він ліг на землю, де стояв, і відразу ж заснув. Гострий, гіркуватий дух нагрітого сонцем ялівцю і ніжні пахощі вовчих ягід п'янили Бембі, вливали в нього нову силу.
Раптом він прокинувся, чимось стривожений.
Бембі почулося, що його хтось кликав. Чи не Фаліна часом? Бембі озирнувся. Він пригадав, що коли лягав спати, Фаліна стояла неподалік і скубла листя на кущі глоду. Бембі думав, що вона тут і лишиться. Та Фаліна, певно, пішла в ліс, а тепер їй набридла самотність, і вона кличе його.