Він намагався заспокоїтися, але його й досі ще тіпало.
— Та нічого вони нам не заподіють,— сказала мати.^ Я сама не знаю, чому їхня поява так мене лякає. Я втрачаю самовладання. Й так щоразу...
Розмова заспокоїла Бембі, але змусила замислитись. Саме тієї миті в гіллі вільхи над ним відчайдушно закричав сич. Проте Бембі так поринув у свої думки, що забув удати наляканого. Сич злетів на нижню гілку й поціка вився:
— Я вас, мабуть налякав?
— Звичайно,— відповів Бембі.— Ви мене завжди лякаєте.
Сич тихо засміявся: він був задоволений.
— Прошу вас, не гнівайтеся,— мовив він.— Така вже в мене вдача.— Він настовбурчився, уткнув носа в пухке пір'я і став схожий на кульку. Обличчя в нього було поважне, але напрочуд гарне.
— Знаєте,— довірливо сказав Бембі,— зовсім недавно я злякався куди більше.
— Що? — невдоволено спитав сич.
Бембі розповів йому про свою зустріч з могутніми родичами.
— Ох, ще мені оці родичі! — буркнув сич.— Я сам маю родичів. Аби тільки де-небудь з'явився вдень, як вони всі враз нападають на мене. І кому ті родичі потрібні? Адже, якщо вони могутніші за вас, вам нічого з ними робити, а як ні, то й поготів. Перших ми не зносимо за гордість, а другі не зносять нас за те ж саме. Не треба мені ніяких родичів.
— Але... я зовсім не знаю своїх родичів,— несміливо сказав Бембі.— Я про них ніколи не чув і оце сьогодні вперше побачив.
— Не турбуйтеся за цей народ,— прохрипів сич.— Послухайте доброї поради, то буде вам краще,— він багатозначно закотив під лоба очі.— Родичі завжди гірші за друзів. Ось ми з вами не родичі, а які добрі друзі, і як ц* приємно для нас обох.
Бембі хотів щось сказати, проте сич перехопив:
— Ви ще такі молоді, а я маю досвід. Повірте мені' Я розуміюсь на таких речах. А втім, не смію втручатис* у ваші родинні справи.
Він глибокодумно закотив очі під лоба і прибрав такого поважного вигляду, що Бембі не посмів заперечити.
Минула ще одна ніч. Настав ранок і приніс жахливу подію.
Він був безхмарний, росяний і свіжий. Щедро вмиті, дужче, ніж завжди, пахли дерева й кущі, духмяні хвилі слав навсібіч луг.
_ Пі-і,— сказали, прокинувшись, синиці. Вони запищали тихо-тихо, адже навколо ще стояли сіруваті сутінки. Ца якийсь час знов запала тиша. Потім звідкись згори почулися хрипкі, тріскотливі голоси гав, які, прокинувшись, вітали одна одну на верхів'ях дерев. Миттю озвалась і сорока:
— Скре-ке-ке!.. Ви гадаєте, що я ще сплю?
І враз то тут, то там защебетали сотні тоненьких голосів:
— Пі! Пі! Ф'юїть! Ф'ю'їть! Тюі!
Але то були тільки поодинокі голоси, ліс стояв ще скутий сном і сутінками.
Аж ось прилетів чорний дрізд і примостився на верховітті бука. Він вибрав найвищу гілку, з якої було видно все навкруги, кинув погляд на схід, де, стомлене ніччю, спалахувало й оживало блідо-сіре небо, і почав співати. Знизу він здавався невеличкою темною плямою, схожою на зів'ялий листочок, але його пісня бадьоро й радісно лунала над лісом.
Усе ожило. Співали зяблики, вільшанки й щиглики. Гучно лопотіли крильми голуби, перелітаючи з місця на місце. На всю горлянку кричали фазани. З м'яким, але далеко чутним шелестом злітали вони на землю з кущів, на яких ночували, скрикували різким, з металевим відтінком голосом, тоді починали тихо воркотати. Високо в повітрі пронизливо й радісно гукали соколи:
— Йа-йа-йа! Зійшло сонце.
— Діу, дію! — дзвінко заспівала іволга. Вона літала між гілок туди-сюди, і її жовте кругле тіло блищало в ранкових променях, немов крилата золота куля.
Бембі вийшов з-за велетенського дуба на луг. Луг блищав росою, пахнув травами, квітами й вологою землею, 8вучав тисячоголосим життям.
Вембі побачив на лузі багато знайомих. Там сидів його приятель заєць і ніби розмірковував про щось важливе. Поволі прогулювався гордий фазан; він щипав траву й сторожко озирався на всі боки. Його шия виблискувала на сонці, як темно-блакитне намисто. А майже поряд з Бем. бі стояв молодий олень. Уперше в житті Бембі опинивсь так близько від дорослого оленя. Він стояв, трохи схований гілками ліщини. Бембі боявся навіть поворухнутися. А що як олень зовсім вийде з-за куща — чи наважиться Бембі з ним заговорити? Треба порадитися з матір'ю. Він озир. нувся, але мати була вже далеко, біля тітки Ени. Бембі не рухався, він ніяк не міг вирішити, що йому робити. Щоб підійти до матері та знайомих, треба було поминути молодого оленя. Це здавалось йому непристойним.
"А що як я не питатиму матері? —думав він.— Адже старий ватажок розмовляв зі мною, а я матері про це не сказав. Спробую сам заговорити до молодого принца. Нехай усі побачать, як я з ним розмовляю. Я скажу: "Доброго ранку, вельмишановний!" Не розгнівається ж він на мене за це. А якщо розгнівається, я втечу". І все ж таки Бембі вагався.
Та ось олень ступив із-за ліщини на луг. "Зараз я скажу йому..." — подумав Бембі. 1 враз ударив грім.
Бембі здригнувся, не розуміючи, що сталося. Він бачив тільки, що молодий олень високо підскочив і помчав у ліс,
Бембі розгублено озирнувся. Гуркіт грому ще ніби віддавався в його тілі. Він бачив, як мати, тітка Ена, Гобо й Фаліна кинулися до лісу, як, не тямлячи себе, мчав туди ж заєць і, витягнувши шию, тікав фазан. Відчувши, як раптово замовк увесь ліс. Бембі напружився і стрибнув у гущавину.
Зробивши всього кілька стрибків, Бембі наткнувся на молодого оленя, що нерухомо лежав на землі. Бембі охопив жах. Він зупинився, не розуміючи, що скоїлося. Молодий олень був мертвий; на плечі в нього зяяла велика рана, з якої текла кров.
— Не зупиняйся! — почув він поряд із собою. Це була мати. —Біжи! — гукнула вона.— Біжи, як тільки можеш!
Мати помчала далі. її наказ зірвав з місця Бембі, й він щодуху кинувся вперед.
— Що це було, мамо? — спитав він.— Що це було? Важко дихаючи, мати відповіла:
— Це був... Він!
Бембі затремтів, але не стишив бігу. Нарешті, знесилені, вони спинилися.
— Що ви сказали? Прошу, що ви сказали? — долинув згори тонесенький голосок.
Бембі підвів голову й побачив білку, що швидко спускалася донизу.
— Я весь час стрибаю слідом за вами! — вигукнула вона.— Ні, це жахливо!
— Ви були там? — запитала мати.
— Звичайно! — відповіла білка.— Я ще й досі вся тремчу!