Горобці залящали вгорі запопадливіше, ніби глузували. Хлопець схопив осколок каменя й кинув на них. Потім крикнув — і сам злякався свого крику, що так самотньо й розпачливо пролунав у цій високій пустці. На мить стало лячно — й він озирнувся по боках, чи ніхто за ним не стежить. Не стежив ніхто, окрім богів, які дивились широко розплющеними, але, здавалось, невидющими очима.
За олтарем, у купі соломи, сиділа курка. Спокійно стежила за людиною, і коли Василь простягнув до неї руку, схопилась і з розпущеними крильми побігла геть. Вже за дверима закудку-дакала. В гнізді лежало двоє яєчок Вони були ще теплі. Хлопець випив їх зразу ж, ударивши об виступ стіни. Шкаралупу кинув під ноги, а потім подумав — присипав мервою. Божа мати з золотистим німбом навколо голови ніжно дивилась на своє немовля, а воно простягало до неї повні рученята. Петро з ключами від раю осудливо й строго дивився просто перед собою, і погляд його віщував покару. Знічений, наче вчинив якийсь злочин, Василь пішов через лунку порожню церкву, а боги все так само зневажливо не помічали його, немов думали про своє, немов хотіли сказати своїм виглядом, що їх не тривожать ні горобці, ні випадкові зайди, як і не змогла стривожити війна, коні, що стояли тут, гортанна мова чужинців.
Весняне сяйво вдарило Василеві в очі, і він, одійшовши трохи по моріжку, озирнувся і з якимось здивуванням глянув на церкву, наче сумнівався, що він там щойно був, що жоден із богів не вийшов за ним слідом, щоб кинути докірливе слово... Василь уже багато бачив спалених шкіл, сплюндрованих лікарень, зруйнованих церков, але ще ніколи так гостро не почувався чужим у великому світі.
II
На березі ставка сидів рудий: волосся на голові горіло невгасним полум'ям, щоки в яскравих лишаях, а на руках неначе лежав відблиск червоного вогню, так густо вони вкриті і веснянками, і мохом рудого волосся. Здавалося, що хлопець і ірислухається до того, що відбувається в воді, так він сидів зосереджено й непорушно.
— А-а, це ти...— неквапно промимрив, оглянувшись на шарудіння Василевих ніг.
Сьогодні на світанку вони вже бачились. Пекельник — так .шали рудого — з півгодини простояв біля хати, в якій з учорашнього дня розташувались бійці разом із Василем Плющем, і юзираючи на них червонястими очима, які також здавались рудими, і нічого не кажучи. Чіпким поглядом вбирав кожен їхній рух — як ходять, як вмиваються, прислухався до розмови й до жартів. Але вдавав, що Василь, на якому не було військової форми і, зрозуміло, не могло бути ніякої зброї, його зовсім не і u кавить. Потім Пекельник так само раптово зник, як і з'явився, а Ніла, що саме крутилась на подвір'ї, порадила постояльцям і >стерігатись цього відвідувача, бо він "на руку нечистий".
Василь мовчки сів поряд із рудим і також задивився на воду.
— Ти що — з ними? — по хвилі поспитав Пекельник.
— З ким? — не втямив Василь.
— З армією?..
— Та пристав, уже кілька днів із ними.
— А сам звідки?
— А-а-а...— промимрив Василь. І, помовчавши, зітхнув:— З-над Постолка я. Річка така є.
— Річка...— повторив Пекельник так, наче був невдоволе-і іий, що на світі є така річка. І зразу ж діловито запитав: — Із солдатами легше? — І, піймавши непорозумілий погляд, ПОЯСНИВ: ■ — Ну, з харчами, з одягом, з житлом?.. Легше?.. Не виганяють?..
— Як тобі сказати...
— А мене приймуть? — перебив рудий,— Якби прийняли, я також пристав би. Треба що допомогти — поміг би. А якби воювати довелось — не злякався б. Стріляти вмію.
— Та я не воюю... Я так...
— Ти, бачу, дивак. На твоєму місці я вже й на форму постарався б... В галіфе ходив би... Неодмінно в галіфе... В тебе автомата немає?
Василь заперечливо похитав головою. Рудий поліз у кише-і по й дістав гранату. Невелика, гранчаста, вона лежала на долоні грудкою ледачого заліза. Він підкинув її, зловив і знову заховав до кишені. Запитав ізненацька:
— 'Ги холодної води не боїшся? Василь стенув плечима:
— А чого боятись?
— Зараз я кину в ставок гранату,— сказав Пекельник.— Спливе оглушена риба, ми її виловимо — і навтьоки. Тільки навтьоки зразу ж, щоб не попастись...
— А не дозволяють глушити?
Рудий не відповів. Не встиг іще Василь присісти, як він розмахнувся й кинув гранату. Вибухнуло поблизу берега, потім вода довго розходилась колами. На поверхню спливло жабуриння і кілька окунців, зовсім дрібненьких. Здавалося, що після вибуху в повітрі утворилася німа пустка.
— Полізеш? — запитав рудий.
— Немає по що...
— Ну й я не полізу... Якби щось путнє. А тепер тікаймо звідси, бо може хтось наскочити.
Вони хутко подались берегом. Гіркувато пахла молода зелень, і лози аж блищали. Ген там і там тітки копали городи. Рудий крикнув до одної, що, захлявши, відпочивала:
— Бог на поміч!
Тітка зміряла їх допитливим поглядом — чи не насміхаються, та все ж таки відповіла:
— Казали боги, щоб і ви помогли!
— Ми помогли б, але ж віддячити у вас немає чим! Тепер вони йшли поміж садків, у яких чорніли кістяки
спалених хат і високі закурені бовдури. Поблизу хат де-не-де видніли землянки, під яблунями стояли нашвидкуруч збиті з грубих дощок такі-сякі столи й ослони, закопані в землю.
— Це Соболівка, куток так зветься...— пояснив рудий.— Коли німці відступали, то гасом обливали з одного краю до другого й підпалювали... Щоб за димом наші не бачили, як вони відступають.
Яблуні примруженими бруньками дивились у синє небо, у простір.
— А чого це тебе Пекельником звуть? — запитав Василь.
— Бо я нічого не боюсь,— буркнув рудий. А через хвилю показав рукою на великий садок, на спалену хату: — Ми тут живемо. Я сам викопав землянку, бо мати нездужає. Зайдемо?
В землянці темно — осколок скла, вмащений у стелю, майже не пропускав світла. В кутку стояло кілька порожніх діжок, на жердці, почепленій при самій долівці, висіло жужмом якесь лахміття. Рудий покликав свою матір, що лежала на низькому тапчані, але вона не обізвалась.
— Хай спить,— мовив Пекельник— Не будитимем... Ходімо. Вийшли з темної землянки надвір — наче вдруге на світ на-
|к )дились. Рудий опустив погляд, ніби роздумував. Потім повів Василя до всохлої груші, розгорнув сніпки кукурудзиння — і нже тримав у кожній руці по гранаті.