— Не тільки весною, можна й восени, — зауважив дядько.
— Правильно, можна й восени, коли опаде листя, — погодився Сергій. — А саджати дерева дуже просто… Попросив я тата дістати саджанець, він дістав, викопав отут ямку, поставив у неї деревце, загорнув землею…
— Стривай, стривай! — перепинив його дядько Павло. — Щось я тебе не зовсім розумію… Ану, ясніше роз-тлумач: хто копав, хто ставив, хто загортав?
— Як хто? Кажу ж — тато, — серйозно відповів лев Сергій.
Дядько Павло посміхнувся й далі почав розпитувати:
— А тепер ти доглядаєш кленочок?
— Авжеж доглядаю. Якщо тато чи мама забудуть полити його, я нагадую. А ще наказую бабусі дивитися, щоб його не зламали.
— Ха-ха-ха!.. — засміявся дядько Павло. — Ну й від жартівник ти, хлопче, ну й фантазер!.. Подумати тільки — його деревце!.. Ха-ха-ха!..
— Еге ж, мій кленок! — Сергій здивовано втупився у дядька Павла, не міг збагнути, що його розсмішило.
Тоді не втримався і я, теж зареготав, та так голосно, що аж горобців сполохав з паркана.
Сергій насупився, поглянув сердито на нас, пробурмотів:
— Не розумію, що тут смішного…
А нам стало ще смішніше.
Він образився й перевальцем попростував у двір.
Після цього я, звичайно, більше не наважився просить його допомогти розв'язати задачу. Пішов до Ігоря, і ми вдвох розв'язали її.
ДРУЗІ,
я так розумію, це коли один одному віриш, один одного шануєш, завжди виручаєш з біди і нікому не даєш покривдити. А ще друзі повинні бути вірними, чесними і справедливими.
Саме такими друзями були й ми з Ігорем Дзьобиком.
Правда, недавно я був засумнівався в його дружбі.
Сталося це в кінці червня, перед самим моїм днем народження.
Щоранку цього дня мама пекла великий смачний пиріг з полуницями, я запрошував своїх товаришів зі коли і з двору. Ми їли пиріг, цукерки, горіхи, пили шоколад, чай, грали в усякі цікаві ігри й дивилися телевізор.
А ще тато, мама і Оксана вручали мені подарунки. Що збиралися подарувати цього року тато й Оксана, не знав. Мама ж хотіла (Оксана сказала по секрету) купити роликову дошку, бо у багатьох хлопців, і в Ігоря теж, є роликові дошки, а в мене немає.
З нетерпінням чекав я дня мого народження.
Несподівано маму послали по роботі в термінове Відрядження. Мама обіцяла повернутися до неділі — саме на неділю випав у цьому році мій день народження. І раптом вона зателефонувала в четвер увечері й сказала, що змушена затриматися у відрядженні. Вона заздалегідь привітала мене і, як завжди, попросила допомагати татові по господарству й не кривдити Оксану.
Я радий був, що мама привітала, подякував їй за те і пообіцяв поводитися добре. А потім мені стало сумно. Це ж, якщо мама не повернеться, не буде смачного пирога, не буде таких, як завжди, веселощів і роликової дошки теж не буде.
У п'ятницю Ігор і Володька, тільки побачили мене, одразу помітили, що я засмучений, і почали розпитувати — чому? Я розповів.
— Було б чого журитися! — сказав Ігор. — Ну, і не буде пирога, й не треба. Обійдемося без нього. А веселощі будуть, не хвилюйся! Хіба ми коли-небудь нудьгуємо, як збираємося разом? Ось тільки роликову дошку тобі доведеться почекати, мабуть, аж до наступного дня народження…
— А може, мати привезе її з відрядження! — висловив своє припущення Володька.
Словом, хлопці втішали, як могли, і я повеселішав. Знову нагадав їм, щоб вони не забули, прийшли до мене в неділю. Запросив ще й інших своїх друзів та приятелів.
Кажу — повеселішав. Правильно. Але ненадовго…
У суботу заходжу в клас, бачу — Ігор з Володькою розглядають щось у картонній коробочці. Побачили мене, одразу закрили її і сховали в парту.
"Чого це вони від мене криються?" — здивувався я.
Підійшов зніяковіло до них, запитав:
— Що там у вас?
— Де? — повернувся до мене Ігор.
— У коробочці, яку ви заховали в парту.
— А-а… — зам'явся він і перевів розмову на інше: — Мати більше не дзвонила?
— Не дзвонила! — розсердився я і відійшов, ображений.
"Подумаєш, знайшли якийсь непотріб і не хочуть показувати… Ну й милуйтеся ним самі, мені байдуже…"
Проте, якщо сказати відверто, було зовсім не байдуже. Не тому, що хотілося побачити, що в них у коробочці. Воно мене не дуже цікавило. Я обурився тим, як хлопці повелися зі мною.
Надто було образливо на Ігоря: найближчий друг — і щось приховує від мене. І з ким? З Володькою, з яким приятелює усього кілька днів і то завдяки мені, бо це ж я їх здружив, запросивши обох до себе на день народження.
Ні, я не сердився, що Ігор заприятелював з Володькою. Ну, заприятелював, так заприятелював, хто заборонить? Володька — хлопець нормальний. Вчиться добре, веселий, справедливий. За це всі його люблять і обирають то ланковим, то старостою класу. А ще й спортсмен. Ніхто в класі не вміє так виконувати різні вправи на турніку, як він. З ним цікаво приятелювати. Але ж і старих друзів забувати не можна!..
На всіх уроках я сидів мовчки, хоча Ігор і пробував завести зі мною розмову. І під час перерв теж уникав його. А Володька — той сам обминав мене, певно, відчув, що завинив, і йому було соромно.
Після уроків я довго блукав дніпровськими схилами і гадав: заспокоюся, забуду образу. Та чомусь все одно не міг ні заспокоїтися, ні образу забути.
Коли повертався під вечір додому, наткнувся на Сергія Потапенка, який поливав з відра кленочок. Мабуть, все-таки зрозумів, чого ми з дядьком Павлом сміялися, як він хвалився деревцем. Тепер Сергій сам доглядає його. І перестав гніватися на нас з дядьком Павлом.
— Ти в кіно був? — запитав Сергій, побачивши в мене портфель.
— Ні, ходив понад Дніпром. Чогось голова розболілась на уроках.
— Хочеш, таблетку винесу?
— Не треба. Сама перестане.
Сергій вилив під кленочок усю воду, поставив на землю відро.
— Що, в тебе іменини?
— Звідки знаєш?
— Ігор і Володька казали, що ти їх запросив до себе на завтра.
— Та запросив… — скривився я. — Хочеш, приходь і ти. Тільки пирога не буде. Мама у відрядженні.
Мені хотілося розповісти Сергієві про Ігоря і Володьку, але я стримався. Ще подумає — розкис, нюні розпустив… Поговорили про те про се, і я пішов додому.
У нашому дворі на асфальті було намальовані пройдою великі криві класи. Перед ними, як журавель одній нозі стояла Оксана з биткою в руці. Побачила мене, вигукнула: