— Ну, де вона пропала? — сумував Ігор. — Тепер мама буде лаяти…
— І мене… — журився я.
Після того ми неуважно слухали на уроках учителів, все думали про загублені рукавички і про те, як пояснити вдома, де вони поділися.
Мені ще нічого. Мама, звісно, спочатку погнівається, обізве гавою-роззявою, потім пересердиться і знову ж купить інші рукавички. Ще й тато, може, заступиться "З ким, — скаже, — такого не буває?.." Бо минулої зими він також загубив десь, і навіть не одну, а обидві свої шкіряні рукавиці.
А ось Ігореві більше перепаде. В нього мати суворі ша і заступитися, мабуть, не буде кому — його ж батько, певно, ніколи не губив рукавиць.
"А що, як віддати йому свою рукавичку? — раптом подумав я. — В нього — права, в мене — ліва. Якраз буде пара!.."
Авжеж, так і зроблю — віддам. Тоді мати нічого не взнає і не лаятиме його.
Але ж Ігор може й не взяти. Звісно, не візьме.
Скаже: "Чого це ти мені свою віддаєш? Бери краще мою".
І, звичайно, він трохи матиме рацію. Я виручу Ігоря, і йому буде зовсім добре. А мені? Мені — гірше. Так хоч одну рукавичку принесу додому, і мама менше гніватиметься. А як жодної не буде, тоді сердитиметься дужче, це ж ясно.
Ні, віддам Ігореві свою рукавичку так, щоб він і не знав про це!
На останньому уроці я непомітно засунув рукавичку поглибше в Ігорів портфель і тішився собі. Ото здивується він, як знайде! Прийде зі школи, повитягає з портфеля книжки і зошити, тоді — зирк! — аж у ньому й друга рукавичка спокійненько лежить…
"Як вона тут опинилася? Мабуть, хтось із хлопців навмисне сховав, щоб покепкувати з мене", — подумає і радий-радий буде, що так щасливо все закінчиться.
Однак вийшло зовсім непередбачене, дивуватися довелося мені.
Коли я викладав удома на стіл із свого портфеля книжки та зошити, то разом з ними витяг і зелену вовняну рукавичку.
Спершу я подумав, що ми з Ігорем переплутали портфелі. Таке вже не раз було, бо вони однакові. Подивився на зошити — мої. Значить, не переплутали.
А як же тоді в мій портфель попала оця рукавичка? Адже я добре пам'ятаю, що засунув її в Ігорів портфель.
Стривай, стривай, рукавичка ж із правої руки. Тепер все ясно!.. Виявляється, Ігор теж хотів мене виручити і поклав свою рукавичку в мій портфель. От сміхота, от комедія!..
Хапаю рукавичку і мерщій до Ігоря.
Тільки відчинив свої двері, як відчиняються двері квартири навпроти. Я тримаю в руці зелену вовняну рукавичку, і мій друг тримає таку ж…
Потім у мене була ще одна історія. Не з Ігорем, а з його батьком, дядьком Павлом.
Обидві історії чимось схожі між собою. Може, тим, що в тій і в тій ідеться про таку звичайну, але важливу річ, як
ПОСЛУГА
Надворі хуртовина.
Зіщулившись од зустрічного вітру, що жбурлявся снігом, ішов я зі школи.
Раптом повз мене прокотив "Москвич" і зупинився. Відчинилися дверцята, з кабіни визирнув дядько Павло.
— Додому? — запитав.
— Додому.
— Сідай, підвезу.
Я швиденько заліз у машину, і "Москвич", порипуючи колесами на снігу, рушив далі.
Дядько Павло стежив за рухом на вулиці й розпитував мене, як навчаюся, чи скоро вже подужаю математику і чи не загубив я знову своїх рукавиць. Просив не забувати про хворого Ігоря, бо він сам удома дуже нудьгує.
Я сидів у затишній теплій кабіні, відповідав на його запитання, обіцяв ще частіше провідувати свого друга і дивувався, чого це дядькові Павлові захотілося мене теж підвезти. Адже я не просився. Чудний якийсь!..
Врешті зважився, запитав:
— Дядю, чого ви мене везете?
— Що, що? — не зрозумів дядько Павло.
— Ну, чого ви захотіли підвезти мене додому?
— А-а, ти он про що, — усміхнувся він, не відводячи очей від дороги. — А ти думаєш чого?
— Не знаю.
— Тоді подумай ще, може, догадаєшся.
Думав я, думав, але здогадатися не міг.
Та яка б там була причина, мені все одно приємно, що він так зробив.
Пообідавши, я зайшов до Ігоря. Йому вже покращало, температура була нормальна, горло не боліло. Лікар сказав, що днів через три-чотири можна йти до школи, Я розповів про шкільні новини, продиктував домашні завдання і пообіцяв увечері ще навідатися, як приведу Оксану з дитсадка і мама повернеться з роботи. Потім я вийшов на вулицю погуляти.
"Москвич" все ще стояв у дворі, а засмучений дядько Павло ходив довкола нього і щось шукав. Виявилося, він завів ручкою машину, прогрів мотор і хотів уже їхати, але несподівано кудись поділася заводна ручка.
— Це яка ручка — така залізна, покручена? — запитав я.
— Еге ж, залізна, покручена, — повеселішав дядько Павло. — Ти звідки знаєш? Бачив десь?
— Угу, — кивнув, — у кабіні бачив. Вона під ногами в мене лежала, як ми сюди їхали.
— А-а, — знову спохмурнів дядько Павло. — Я гадав, може, ти в когось із хлопців бачив. Так наче тут не було нікого. І де вона запропастилася?..
Він ще трохи пошукав, але ручки так і не знайшов. Поїхав без неї.
"А справді, куди вона могла подітися? — дивувався я. — Не інакше, як у снігу десь лежить. Дядько Павло поклав її, хуртовина й замела".
Попросив у двірника лопату, почав розгрібати сніг у тому місці, де стояла машина.
Ось лопата наткнулась на щось тверде. Відкопав. Цеглина. Потім вийняв із замету поламаний спортивний обруч. Раптом — дзень! — вона, ручка, та самісінька, яку бачив у кабіні.
Хотів однести її Ігореві, щоб він передав батькові, але передумав і забрав до себе додому. Захотілося самому віддати.
Коли посутеніло, дядько Павло приїхав з роботи. Я загледів із вікна машину, схопив ручку й вибіг надвір.
— Ось вона, я знайшов, — простягнув дядькові Павлові.
Він дуже зрадів, похвалив мене:
— От молодець, от молодець!.. Узимку без неї ніяк не можна. Мотор холоне, доводиться прокручувати ручкою. А ще акумулятор слабенький.
Радів і я, що поміг дядькові Павлові.
Він помітив це, усміхнувся, як тоді в машині, й запитав:
— Ну, так ти, думаю, тепер уже зрозумів, чого я тебе додому підвіз?
— Ні, — похитав головою, — не зрозумів.
— Гм… Ну, добре, тоді скажи, навіщо ти шукав оцю ручку?
— Вона ж вам потрібна…
— Звичайно, потрібна. Та я не про це. Як би простіше пояснити?.. Скажи: тобі приємно було, коли я тебе віз?
— Приємно.
— А зараз, коли ти ручку мою знайшов?
— І зараз приємно.