Похнюпивши голови, ми не виправдувалися, мовчали й згорали від сорому.
Русланові, певно, стало жаль нас. Він примирливо усміхнувся й сказав:
— Добре, хлопці, я вам пробачаю. Мені теж захотілося б підглянути. Але знайте: секрету свого все одно не видам. Хіба що колись, колись…
ТЕЛЯ,
дідусеве й бабусине, завдало прикрощів не тільки Оксані — мені також.
До приїзду в Калинівку тата і мами ми з Оксаною лише гуляли, розважалися, спали скільки хотіли. Ні дідусь, ні бабуся не давали нам ніякої роботи. Хіба що самі допоможемо їм у чомусь. А мама — ні, вона зразу знайшла нам діло. Оксані наказала доглядати за курми: годувати, стерегти їх, щоб не клювали на городі помідори й дині, щоб не греблися на грядках цибулі й часнику. Мені доручила поратися біля теляти: вранці виводити його пасти, увечері заводити в сарай до корови, напувати, коли воно захоче, чистити.
Якби це нормальне теля, то клопоту з ним не так і багато. Але ж наш бичок, як сказав про нього тато, був якийсь прицюцькуватий.
Правда, він до нас уже звик, перестав боятися, зате поледащів і зробився страшенно впертий.
Судіть самі.
Тільки я всівся під шовковицею і заходився прилаштовувати до іграшкової ракети, що її привіз мені із Києва тато, вузенькі алюмінієві крильця, як з вікна виглянула мама й сказала докірливо:
— Бач, сам так у холодочок сховався, а бичок нехай на сонці від спеки мліє!
— Зараз перепну, — буркнув я.
— Та не забудь і казанок з водою переставити.
— Не забуду.
Мені дуже не хотілося відриватися од роботи: я обіцяв хлопцям показати ракету сьогодні. Але що вдієш — треба. Це ж бо мій обов'язок — доглядати за телям.
Поскладав у коробку крильця й пішов до воріт.
Сонце підбилося високо і пекло так, що заледве волосся на голові не присмалювало.
На вулиці безлюдно й тихо. Лише з-під сусідського паркана чулося рівномірне рохкання свині. Вона перекинула чавун з водою, розвалилася в калюжі, від задоволення аж очі мружила.
Бичкові й справді було жарко. Він лежав, витягнувши голову, і важко дихав. А над ним кружляли, гули надокучливі гедзі. Їм анітрохи не заважала спека.
Я розхитав довгий дубовий прикорінь, витяг його Із землі, вхопився за припинач.
— Ну, вставай! — гукнув до бичка.
Він неквапливо підвівся, потягнувся й недоброзичливо втупив у мене очі.
— Чого витріщився? — гримнув я на нього й смикнув за вірьовку. — Ходімо в холодок під сарай! Морока мені з тобою….
Та легко сказати — "ходімо"! Бичок, хоч як йому було жарко на сонці, не захотів іти зі мною. Мабуть, образився, що я грубо з ним повівся. Хіба він знав, що мені зараз страшенно ніколи, що в мене є важливіша справа, ніж панькатися з ним? Стояв, дурний, як укопаний, з місця не зрушиш.
Тоді я намотав на руку припинач, дужче смикнув до себе. Але бичок уперся й потягнув мене в протилежний бік.
— Ти бач, ще й капризує! — обурився я. Стривай, зараз тебе приборкаю!..
Проте що вже тільки я робив: і сидячи цупив за вірьовку, і лежачи, і навіть прикорінь забивав у землю та пробував накручувати на нього припинач, де там — бичок був сильний, його не подужаєш.
А сонце, мов нарочито, ще жаркіше припікало. Я упрів, аж піт з мене котився градом.
— Ну, бицюро, я ж тобі дам, ох і дам!.. — розлютився я.
Міцніше намотав на руку вірьовку, в другу взяв прикорінь і підійшов до теляти. Не встигло воно й оглядітися, як я з усього розмаху луснув його прикорнем по спині.
— Ось тобі, щоб знало, як…
Далі не доказав. Бичок, чи то від болю, чи то від переляку, так кинувся від мене, що трохи руки мені не відірвав. А потім помчав, як несамовитий, тягнучи мене за собою.
Я напружився, спробував зупинити теля, але тепер його уже ніяка сила не могла втримати. Хотів звільнитися од вірьовки, яку необачно накрутив на руку, і цього не зміг зробити: вона була натягнута, як струна.
Останнє, чим сподівався вгамувати теля, — це ласкавим, ніжним:
— Бицю, бицю… бицю…
Але "биця" вже не вірив у мою доброту і ще швидше втікав од мене. Мабуть, думав, що я женуся за ним, щоб знову полупцювати.
Утративши всяку надію зупинити теля, я старався не відстати від нього, не спіткнутися, за щось не зачепитись. Бо тоді й направду воно або ж руку мені відірвало б, або ж волочило по землі.
— Куди ти? — гукали з дворів здивовані сусіди.
Та мені не було часу пояснити — мчав далі за на важеним бичком туди, куди тому заманулося бігти.
Коли б мене зараз спитали, де я тоді з ним побував, не зміг би як слід і відповісти. Пам'ятаю лише, що біг городами, розкидаючи в усі боки жовті соняшникові голови, які безжально гамселили мене, трощив високі стебла кукурудзи, шорстке листя якої боляче шмагало по обличчю, петляв поміж деревами в саду, плигав через канави й тини. Тепер дивуюся, як поперестрибував через них. Зараз нізащо не зумів би!
Погасавши вволю, бичок врешті стомився і сам пішов під сарай. Бери спокійненько й припинай його там!
Але мене після всього, що довелося пережити, пойняла така образа на теля і така жалість до себе, що я не стримався і заплакав.
Зачувши плач, з хати вибігла мама.
— Ну, чого ти, чого? Що, з хлопцями побився?
А я ще дужче, ще жалібніше заплакав.
— Та хто ж тебе?.. — допитувалася мама. Не перестаючи схлипувати, я з ненавистю поглянув на бичка і розповів, як він поглумився наді мною.
— То, кажеш, прикорнем його вдарив? — перепитала мама.
— Угу, — кивнув я. — Уперся, в холодок не хотів іти.
Мама осудливо похитала головою:
— Та навіщо ж було його бити? Вирвав би травички, показав, так він би за тобою не то в холодок, на край світу пішов би… Бач, ракети вмієш складати, а до такої простої речі не додумався…
Вона перехилилася через паркан, зірвала жмутик трави. І справді: бичок, як загледів у маминій руці зелень, одразу підбіг до неї.
Проте я вже не чекав, поки мама покаже мені, як бичок може іти "на край світу". Все одно не повірив би, що він звичайне собі теля. Витер сльози й пішов під шовковицю складати рекету…
Майже щодня після вечері, коли дідусь повертався з колгоспної пасіки, ми всі дивилися телевізор. Якщо ж не було цікавої передачі, дідусь, бабуся, тато її мама сідали в садку на розстеленому рядні і розмовляли про щось своє. Оксана або гралася з ляльками, або малювала. Я ж читав книжки чи дитячі журнали.