Помовчав, помовчав Юрко та й знову питає:
— Дідусю, а що ви мені казали, як тільки я зайшов до вас?
— Що ж я тобі, голубе, казав? — задумався той. — Може, те, щоб ти сорочку в штани заправив і гудзики застебнув?
— Ні, раніше.
— А-а, це щоб ти здоровкався, коли в хату заходиш.
— Та ні, не те! Ще раніше щось казали. Як я стояв отам, біля порога.
— От лихо, не пам'ятаю, забув! — скрушно похитав головою дідусь.
— Ну, ви щось мене просили, а я не хотів, — допомагав швидше пригадати йому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці з ложку меду.
Але дідусь ніяк не міг згадати, що ж він казав Юркові. І тільки тоді, коли останнім вареником вимочив з тарілки останні краплі меду і з'їв його, ляснув руками себе по колінах:
— Так це ж ти, мабуть, хотів поїсти вареників з медком?
— Авжеж, хотів. А ви то про сорочку, то про гудзики кажете, поки самі все поїли, — ледве стримуючи сльози, мовив Юрко й посунув до дверей.
Коли ми пригнали з пасовиська додому корову й дідусь розповів нам про Юрка, то бабуся дуже розгнівалася.
— Недобрий ти, безсердечний! — сказала. — Хіба можна збиткуватися з дитини?
— Нічого, нічого, — заспокоював її дідусь. — Це хлопцеві піде в науку. Може, тепер не буде таким проханим. Ти думаєш, мені було солодко? Уже і не лізли до рота вареники, але їв, щоб ні одного не залишилося…
Довелося бабусі наступного дня знову ліпити вареники з вишнями. Як наліпила, послала мене по Юрка, а дідуся в льох по мед.
Цього разу Юрко і направду вже не відмовлявся від вареників. Тільки запросили — одразу сів за стіл…
НЕПОСЛУХ
завжди призводить до якихось прикрощів або й до лиха — в цьому я переконався на собі та на своїх друзях і знайомих.
Так сталося і з Оксаною.
Вона кілька разів просила повести її в ліс. Але мені все було ніколи. Я цілими днями не розлучався з Василем, Петром і Юрком. Ходили на будівництво газопроводу неподалік Калинівки, на тваринницькі й пташині ферми, в поле. Або купалися й ловили в річці рибу чи грали в футбола.
Та, признатися, не дуже й хотілося мені водитися з нею. Надокучило, і хлопці можуть глузувати: хто я — нянька, чи що?
Того дня перед обідом бабуся, як завжди в цей час, поралася коло кабиці. А Оксані знову забаглося допомагати їй. Бабуся й цього разу дозволила ламати сухі гілочки і вкидати в пічку.
Та ось Оксані здалося, що палива не вистачить, і вона вирішила тайкома (бо інакше ж бабуся не пустить!) збігати в ліс назбирати хмизу. Виждала, поки бабуся пішла на город нарвати кропу, а ми з дідусем — до куликів, підхопила пасок, яким зв'язували сухе гілля, і вислизнула з двору.
Коли Оксана вибігла з хвіртки, прип'яте за ворітьми теля угледіло її і, мабуть, подумало: біжить з паском до нього. І, забувши, що прив'язане, кинулося утікати.
Теля й раніше пробувало зірватися з прив'язі. Йому кортіло погасати по леваді чи й у лісі побродити. Але міцна вірьовка і довгий дубовий прикорінь, глибоко забитий у землю, тримали міцно. Тепер же, налякавшись, воно рвонуло з такою силою, що прикорінь вискочив із землі. Відчувши волю, теля з радості задерло хвоста й гайнуло до лісу.
Оксана зупинилася, поглянула: чи не бачив хто, як вона налякала теля. Але у дворі нікого не було, і зона помчала далі.
Як опинилася в лісі, побачила так багато цікавого, що зовсім забула, чого туди прибігла. Сонячні промені золотистими стрілами пронизували дерева, повівав теплий, лагідний вітерець, з трави визирали квіти й кивали до неї голівками. А скільки пташок пурхало, скільки метеликів літало, різних комашок, жуків!..
Оксана вийшла на галявину, на якій ріс дупластий партизанський дуб-велетень. Он він стоїть одинаком — суворий і гордий. Гілля на ньому товстелезне, з потрісканою корою, листя цупке, наче з жерсті викуване. А берези, ясени і клени, що обступили галявину, — ті веселі й привітні. Вони, здавалося їй, захоплено й шанобливо поглядають на дуба, злегка погойдують гіллям, ворушать листям і мовби перешіптуються між собою: шу-шу-шу…
— Здрастуй, дубе! — гукнула Оксана і поклонилась йому, як це зробила одна дівчинка з дитячого мультфільму, коли вона прийшла до лісу. Потім додала: — А я — Червона Шапочка!
Навіщо вона це сказала — сама не знає. Може, тому, що в неї на голові й справді був червоний солом'яний капелюшок.
Дуб мовчав. Мабуть, не почув її голосу, бо ж ста І рий уже, старіший за дідуся.
Тоді вона, так само вклонившись, звернулася й до інших дерев:
— Здрастуйте і ви, берези, і ви, ясени, і ви, клени! Я — Червона Шапочка!
І їй здалося, що всі вони зашепотіли у відповідь:
— Ш-ша-почка… Ш-ша-почка…
Оксана задоволено усміхнулася і попростувала до красуні-ялинки, яку набачила ще тоді, як була тут зі мною і бабусею.
Перетнула галявину, вийшла на знайому просіку, а та аж червоніла від спілих суниць. Збирала лісові ягідки, смакувала й не могла насмакуватися, такі вони були запахущі й солодкі. Оксана пошкодувала, що не взяла з собою козубка, назбирала б у нього суниць, і почастувала б дідуся й мене. А може, й бабуся не відмовилася б!
Збираючи суниці, Оксана йшла все далі й далі, зовсім забувши про ялинку, яку хотіла привітати, про хмиз і про те, що бабуся говорила їй, коли вона ганялася за барвистим метеликом. Тільки тоді згадала, як забрела у самісіньку глибину лісу, де закінчилася просіка й починалася темна гущавина. Боязко роззирнулась і повернула назад.
Щоб не заблудитись, трималася тієї ж просіки. Квапилася швидше дістатися галявини, а там уже не страшно, звідти близько до бабусиного та дідусевого двору.
Невдовзі Оксана вгледіла кучеряве верхів'я партизанського дуба, і острах у неї одразу минув. Повеселіла І навіть почала попутно підбирати невеликі сухі гілочки, що нападали з дерев.
Раптом збоку в кущах щось зашаруділо. Оксана здригнулась і завмерла на місці.
— Хто там? — запитала тремтячим голосом.
Ніхто не озивався. Але ж знала: в кущах хтось був.
Невже вовк?..
Так, так, це він, він!.. Набрехала деревам, що вона — Червона Шапочка, а вовк, певно, підслухав і повірив, тепер підстерігає її, щоб з'їсти…
Тільки хотіла крикнути, що вона ніяка не Червона Шапочка, а просто дівчина Оксана, як у кущах знову зашаруділо. Наполохавшись, випустила з рук гіллячки й кинулася втікати. Вовк погнався за нею. Чула, як позаду тріщало під його лапами сухе галуззя, шелестіли зарості.