Тигрик з'явився у дідуся та бабусі після того, як пропала стара кішка.
Ніхто, мабуть, так не радів йому, як Лиско. Коли бабуся зайшла з Тигриком у двір, Лиско трохи не збив її з ніг. Стрибав, скавучав, гавкав. А що вже хвостом метляв — дивно, як він тільки не відірвався у нього!
Назвали кошеня Тигром тому, що воно було смугасте і люте.
Що кошеня люте, переконались одразу.
Бабуся, тільки-но ступила з ним на ганок, заходилася пригощати його молоком.
Доки кошеня принюхувалося та вибирало, з якого боку краще підступитися до мисочки, Лиско відштовхнув Тигрика й безсоромно почав хлебтати молоко сам.
За таке нахабство він зразу ж поплатився. Кошеня раптом зігнулося дугою, розпушило хвіст, чмихнуло чудернацько і дряпнуло кігтями пса по морді.
Лиско відскочив, заскавучав од болю і того дня уже більше не підходив до Тигрика. Лише поглядав на нього ображено та зализував на носі подряпини.
Проте це не привело до ворогування між Лиском і Тигриком. Незабаром вони подружили.
З чого почалася їхня дружба, невідомо. Можливо, відтоді, як сусідський собака напав на Тигрика, а Лиско прогнав розбишаку з двору. А може, ще й раніше, коли Тигрик відступив Лискові куряче крильце, яке дала йому бабуся. Хто його знає!..
Дружба між ними з коленим днем все міцніла. Їли удвох із череп'яної миски. Так вилизували її — мити не треба було. Поївши, кошеня само вмивалося, облизувало й Лиска.
Поділився Лиско і своїм житлом. Сам лежав у будці в холодку, а Тигрик тут же, на дашку, дрімав проти сонця.
Щоправда, Лиско мало лежав, він більше бігав по дворах, городах та садах. Не раз кликав з собою і Тигрика. Але той злазив з будки тільки тоді, як дідусь і бабуся сідали за стіл або Лиско приносив додому що-небудь смачненьке.
Варто було Тигрику заночувати в хаті, як Лиско скімлив уранці під дверима, заглядав у вікна, стаючи на задні лапи, аж поки його приятеля випускали надвір. Коли ж Тигрик не хотів виходити, убігав у хату і витягав його з-під припічка.
Але все це дрібнички, як рівняти з тим, що зробив Лиско потім для свого друга.
Того року, як це сталося, над Калинівкою проходили часті грози. І ось одного разу під час великої грози, коли небо палахкотіло від блискавок і стрясалося від грому, дідуся і бабусю спіткало лихо. Блискавка запалила хату.
Хоча на землю ринули такі потоки, що гілля на деревах пригиналося, вогонь не згасав, бо хата була стара й суха, ніби трут.
Дідусь і бабуся ледве встигли вибігти надвір, прихопивши з собою лише деякі речі. Стояли під зливою і з жалем та розпачем дивилися, як вогонь пожирає їхнє житло.
Збіглися люди, приїхала колгоспна пожежна машина. Однак вони були безсилі погасити пожежу.
Враз бабуся відчула, як її щось лизнуло по руці. То був Лиско.
Спершу вона подумала, що це він із співчуттям до неї, і вдячно погладила його по мокрій голові.
Та Лиско не заспокоївся на тому. Він почав смикати бабусю за спідницю, протяжно й жалібно скімлити.
Тоді бабуся поглянула на нього й усе зрозуміла: Лиско запитував, де Тигрик.
До цього він уже оббігав усе дворище, обнюхав клунки, які винесли з хати дідусь і бабуся, але дружка свого не знайшов.
В одну мить бабуся пригадала, як Тигрик перед пожежею тулився до неї в хаті. Йому теж було страшно — він боявся грози. А коли вдарила блискавка, з переляку чкурнув під припічок. Дідусь і бабуся повтікали з хати, а він, бідолаха, мабуть, залишився там.
Лиско жалібно дивився на бабусю. Але що вона могла зробити? На хаті вже горіли крокви, балки, вогонь довгими шипучими язиками лизав двері, вікна. Ось-ось обвалиться стеля. Побігти зараз туди, в палаючу хату, ніхто не зважився б.
І бабуся, намагаючись пояснити це Лискові, кивнула на хату: "Там наш Тигрик…" — І безпорадно розвела руками.
Невідомо, чи Лиско зрозумів її кивок, як наказ рятувати кошеня, а накази бабусині й дідусеві він завжди виконував, чи, може, щось інше подумав. Хтозна. Але Лиско одразу ж кинувся в палаючу хату. Не спинився навіть на бабусин окрик.
Бабуся й дідусь довго кликали Лиска, потім перестали. Гадали, що він уже загинув, бо саме тоді на хаті упало кілька кроквин. Від цього ще тяжче стало їм на душі.
І раптом, всього за кілька секунд перед тим, як у хаті завалилася стеля, з полум'я вискочив Лиско.
В зубах він ніс на смерть переляканого Тигрика. Шерсть на обох була присмалена, вуса у Тигрика зовсім згоріли.
Бабуся й дідусь дуже зраділи. Можливо, тому і їхні велике горе здалося їм значно меншим.
Того ж року колгосп допоміг дідусеві й бабусі поставити нову хату. Оцю, що й зараз стоїть. А у дворі дідусь побудував Лискові й Тигрикові теплу, з віконечком, будку.
Вуса в Тигрика уже давно повідростали. Лиско трохи постарів, Тигрик виріс і став великим пухнастим котом.
А дружба їхня, якою була, такою й залишилася до сьогодні. А може, ще більше зміцніла.
У Калинівці багато наших родичів. Минулого року коли ми удвох з татом приїхали сюди так само під чаї літніх канікул і захотіли всіх провідати, то цілий місяць майже щодня ходили до когось у гості.
Цього разу без мами і тата ми з Оксаною ні до кого з родичів не ходили. Зате вони приходили до нас.
Найперші з'явилися два сини й дочка тітки Марини —
ВАСИЛЬ, ПЕТРО І ОЛЯ
Кумедні, смішні вони, а найбільше п'ятирічна Оля!
Тітка Марина працює на консервному заводі біля залізничної станції. Приходить з роботи додому увечері і завжди приносить їм гостинці. Цукерки, пряники або якісь іграшки.
Ну, цукерки, пряники легко роздати — кожному порівну. А іграшки як? Мати купує різні, щоб у Василя, Петра й Олі було і те, і те, і те.
Звичайно, можна б гратися їм тими іграшками разом чи навперемінки. Але ж ні. Василь хоче, щоб у нього були свої власні, і Петро так само, і Оля теж.
Тоді мати розкладе подарунки на столі й каже:
— Вибирайте самі. Кому ось цю замороку — кубика-рубика?
То Василь і Петро не встигнуть навіть роти розкрити, як Оля уже:
— Мені!
— А калинову сопілку кому: тобі, Василю, чи Тобі, Петре?
— Ні, мені! — знову вимагає Оля.
Почнуть їй пояснювати, що негарно ж так: треба, щоб кожному якийсь подарунок дістався. Але вона, наче й не до неї, як заведе:
— Мені кубика! Мені сопілку! Мені півника! Мені! Мені! Мені!..